Розділ 1.

Яна.

Через вісім років

— Так, мамо, я забрала торт з кондитерської. І, так, я вже їду за Тімом. Усі під контролем. О третій зустрічаємося біля розважального центру. Все, я за кермом, мені незручно розмовляти. Бувай, — скидаю виклик і видихаю.

Мені двадцять шість років. Я — доросла жінка, живу окремо від батьків, працюю, вмію керувати машиною. У мене, з рештою, теж є дитина. Але щоразу, як мама починає ставити запитання, усередині мене все стискається. Цікаво, чи пройде це хоч колись?

Позаду сигналить нетерплячий водій здоровезного позашляховика. Хай хоч лучне від нетерплячки, мені байдуже. Я не рушу з місця, поки на світлофорі не загориться зелене світло.

О, а ось і воно.

Лишилося усього кілька кварталів до спортивної арени, в якій займається мій Тимур. Водій позашляховика все ніяк не вгамується, і продовжує мені блимати фарами, хоче, щоб я поступилася дорогою.

Звичайно, я ж їду на маленькому зеленому хетчбеку, я маю тікати з догори, коли їде такий велетень, так? От хамло!

Я рухаюся містом з максимально дозволеною швидкістю, хай вгамується.

— Тобі треба, ти й об'їжджай, — звертаюся я до знервованого  водія, дивлячись в дзеркало заднього огляду.

Здається, він мене таки почув. Бо мигнув ще раз фарами, а потім, увімкнувши правий сигнал повороту, пішов на випередження. Коли позашляховик рівняється з моєю крихіткою, я починаю нервувати. Раптом там бандюга якийсь за кермом чи нетверезий мужик.

Особливо страшно стає, коли позашляховик різко вивертає у ліву смугу прямо перед капотом моєї автівки. Мені доводиться пригальмувати, щоб не влетіти йому в зад.

От же ж, собака такий! Ще й підрізав мене!

Не вагаючись, на першому ж перехресті я повертаю ліворуч. Краще поїду зайвих пару дворів, а ніж потраплю в аварію через якогось оленя. Мені так буде спокійніше.

Але мій спокій триває не довго.

Коло спортивної арени єдиним вільним місцем для паркування машини лишається клаптик асфальту поряд з тим самим позашляховиком, який дратував мене на дорозі.

Видихаю крізь зчеплені зуби. Гаразд, я нічого та нікого не боюся. Я стану там де є місце, нічого зо мною не станеться. Я й так запізнилася на цілих п’ятнадцять хвилин. Тимур знову буде не в гуморі, бо дуже правильний та пунктуальний.

Навіть гадки не маю в кого він такий водився. Точніше знаю, але згадувати про того чоловіка я не хочу.  Наші шляхи з Тітовим розійшлися дуже давно.

Я дуже довго звинувачувала хлопця в тому, що між нами сталося, гнівалася на нього за ті слова, що він бовкнув тієї ночі уві сні. Його любов до іншої краяла мені серце. Не надто довго, бо коли я дізналася, що вагітна, усе інше стало таким неважливим.

Пам’ятаю як у мене сталася істерика. Паніка та страх охопили тіло. Першою думкою було бігти до Олега та розповісти йому все, просити в нього допомоги тощо.

Я весь університет оббігала у пошуках Тітова, так мені було страшно. Але й тут доля дала мені великого стусана, бо виявилося, що Олег разом з командою поїхав на відбіркові тури для команд-аматорів на проходження до професійної футбольної ліги.

Як потім стало відомо: команда нашого універу вилетіла з турніру одними з перших, але Олега помітив один з футбольних селекціонерів та запросив до своєї команди. Олег прийняв пропозицію та переїхав до іншого міста.

Отака от у мене вдача. Хех.

Другою думкою стало питання — як сказати про свою вагітність матері. Вона ж мене закопає десь у найближчому лісі під величезним дубом, щойно дізнається про те, що я утнула. Бо усе, чого вона так боялася, від чого мене застерігала, справдилося.

Проте діватися не було куди. Я прийшла додому та чесно у всьому зізналася.

Й досі пам’ятаю як мати кричала, лаялася, плакала. І я разом із нею. Вперше в житті ми навіть із нею тоді сперечалася. Я зізналася як мені було ніяково та погано від її постійного контролю та суворого нагляду. Розповіла як мріяла про те, що колись обов’язково спробую усе з її переліку заборон.

Що занадто, то завжди не є нормальним. Моя вагітність тому чудовий приклад.

Спочатку мати наполягала, що треба перервати небажану вагітність, я маю продовжити навчання, а не сидіти з підгузками. Я гадки не мала, що насправді маю робити.

Але єдине, що я відчувала, це — небажання позбавлятися від нашої з Олегом дитини.  Нехай Тітов ще той козел, але він не силував мене йти з ним у готель, не примушував лягти у ліжко. Я пам’ятаю, що відчувала себе найщасливішою дівчиною на землі в той час.

Я також розуміла, що не маю нічого і за мене несе відповідальність мати. Якщо вона не схоче допомагати, то може виставити мене голу та босу надвір. Бо я ж вже повнолітня.

На щастя, на мій бік того часу став вітчим.

Матвій Олександрович завжди ставився до мене добре та ніколи не згадував, що я йому не рідна. Інколи в нього навіть вислизало лагідне звернення «донечка», хоча я була проти. В мене вже є рідний батько, дарма що я гадки не маю де він. Все одно іншого тата мені не треба.