Розділ 29. Спалені контракти та зоряне небо

Нічне повітря після задушливої атмосфери кабінетних баталій та залів засідань здалося мені справжнім порятунком. Воно було прохолодним, чистим, із легким присмаком хвої та квітучих літніх троянд, які Елеонора Петрівна так ретельно плекала вздовж усього периметра терас. Ми з Марком непомітно вислизнули через бічну скляну галерею, залишивши позаду відгомін кришталевих келихів, сміх іноземних інвесторів та спалахи камер світської хроніки. Весь цей пафосний блиск вищого світу зараз здавався нам обом лише декорацією, яка нарешті виконала свою роль і тепер могла спокійно згаснути.

Ми піднялися на найвищу, найвіддаленішу оглядову терасу маєтку, розташовану на даху західного крила. Звідси відкривався запаморочливий, майже безмежний краєвид на нічні пагорби. Десь далеко внизу тонкою срібною стрічкою виблискував Дніпро, відображаючи світло далеких ліхтарів, а над нами розкинулося величне, глибоке чорне небо, щедро всипане мільярдами яскравих червневих зірок. Тут не було камер, не було наглядових рад, не було бізнес-планів — лише ми двоє та тиша, яка вперше за довгі місяці не здавалася напруженою.

Я підійшла до кованих перил, спираючись на них руками. Моя шовкова сукня кольору задимленої троянди тихо шелестіла під поривами легкого нічного вітру. Марк підійшов ззаду. Повільно, майже благоговійно він зняв свій важкий чорний смокінг і обережно накинув його мені на плечі. Тепло його тіла, що збереглося в дорогій італійській тканині, миттєво загорнуло мене, даруючи неймовірне відчуття безпеки. Він обхопив мене руками ззаду, притискаючи до своїх грудей, і поклав підборіддя на моє плече.

— Не змерзла, мій провідний аудитор? — тихо, з тією самою оксамитовою хрипотою в голосі, від якої моє серце щоразу пропускало удар, запитав він.

— З тобою — ніколи, Марку, — я повернула голову, торкаючись своєю щокою його щоки, яка була злегка колючою від вечірньої щетини. — Знаєш, я досі не можу повірити, що все це реальність. Ще кілька годин тому ми балансували на межі повного фінансового та репутаційного краху. Олена, твоя мати, міжнародні інвестори... Мені здавалося, що цей зашморг ось-ось затягнеться на наших шиях. А зараз... зараз я дивлюся на ці зорі й відчуваю таку легкість, наче з мого балансу списали всі борги минулого життя.

Марк тихо розсміявся, і цей сміх був зовсім іншим, ніж той, який я звикла чути в кабінетах хмарочоса. У ньому більше не було залізного контролю чи сарказму. Це був сміх вільної людини, яка нарешті скинула зі своїх плечей важкі лати.

— Ти навіть на даху під зорями примудряєшся мислити аудиторськими термінами, Катю, — він м’яко розвернув мене у своїх обіймах, змушуючи подивитися прямо в його палкі, темні очі, в яких зараз відображалося нічне небо. — Але ти права. Ми списали все. І особливо — один дуже специфічний, дебіторський борг, з якого все це божевілля колись і почалося.

Він запустив руку у внутрішню кишеню свого жилета й повільно дістав звідти складений учетверо аркуш паперу. Я миттєво впізнала цей блідо-блакитний офісний бланковий папір з водяними знаками юридичного департаменту нашого холдингу. На лицьовій стороні чітко виднівся заголовок: «Цивільно-правовий договір про надання консультаційних та представницьких послуг». Поруч із сухими параграфами красувалася сума — 5 000 доларів, і наші з ним підписи, поставлені того доленосного вечора, коли я, рятуючи свій професійний статус, погодилася стати його «фіктивною нареченою».

— Боже, Марку... Ти досі носиш його з собою? — здивовано вигукнула я, торкаючись пальцями краю папера. — Я думала, ти давно здав його в архів або знищив у шредері разом з іншим операційним мотлохом.

— Цей папір не міг піти в шредер, Катю, — Марк серйозно подивився на документ, а потім знову на мене. — Він був моїм нагадуванням. Спочатку — нагадуванням про те, що я нібито можу контролювати все і всіх, що будь-яку лояльність можна купити за точний прайс, а будь-яку жінку — вписати в рамки жорсткого корпоративного регламенту. Як же сильно я помилявся. Ти зламала кожен пункт цього контракту з першого ж дня. Ти не грала роль, ти жила, боролася, захищала моїх логістів, сперечалася зі мною до хрипоти через кожну цифру в звітах і змусила мою матір рахуватися з тобою. Цей договір — це кайдани нашого минулого. І сьогодні я хочу провести його остаточну ліквідацію.

Він підійшов до невеликого мармурового столика, що стояв у центрі тераси, на якому височіла масивна кришталева попільничка. Марк поклав папір туди, а потім дістав із кишені стару срібну запальничку з гравіюванням засновника компанії — його батька Олександра Власова. Клацання кременю — і яскравий, теплий вогник розірвав нічну темряву.

Марк підніс полум'я до куточка блакитного бланка. Вогонь спочатку несміливо, а потім усе швидше й жадібніше почав поглинати сухі юридичні формулювання. Спалахнули параграфи про «права та обов'язки сторін», обвуглився рядок про фінансову винагороду в п’ять тисяч доларів, і, нарешті, у вогняному танці зникли наші підписи. Яскраве помаранчеве світло осяяло наші обличчя. Ми мовчки, затамувавши подих, спостерігали, як фіктивна історія нашого знайомства перетворюється на чорний попіл. Легкий порив вітру підхопив цей попіл з попільнички і розвіяв його над верхівками темних дерев. Більше не було жодних зобов’язань. Жодних умов. Жодних комерційних таємниць.

— Ну от і все, — тихо сказала я, відчуваючи, як до очей підступають гарячі сльози, але це були сльози абсолютного, чистого щастя. — Тепер я офіційно більше не твоя фіктивна наречена, Марку Олександровичу. Наш договір анульовано за згодою сторін.

— Абсолютно правильно, Катерино Андріївно, — Марк підійшов до мене впритул. Його обличчя зараз було неймовірно серйозним, а в погляді читалася така глибина й концентрація, якої я не бачила навіть під час підписання контракту на триста мільйонів. — Старий договір анульовано. Але будь-який висококласний аудитор знає: коли закривається один балансовий рахунок, замість нього обов'язково має відкритися новий. Більш масштабний і довгостроковий.