Розділ 21. Ранкові заголовки та новий логістичний вузол

Суботній ранок після епохальної вечері з равликами розпочався не з кави, а з концентрованого офісного адреналіну. Годинник на приладовій панелі позашляховика Марка показував рівно о дев’яту тридцять, коли ми знову заїжджали на підземну парковку хмарочоса. Смарагдова сукня у моєму дорожньому чохлі мирно відпочивала на задньому сидінні, а сама я знову повернулася до свого звичного бойового образу: строгі штани, біла сорочка, зібране у пучок волосся і ноутбук під пахвою.

Марк глушив двигун, але не поспішав виходити. Його телефон, який лежав на центральній консолі, вібрував без упину вже хвилин п'ятнадцять. На екрані миготіли три імені, що чергувалися з регулярністю нічних кошмарів: «Елеонора», «Сміт Greenwood» та «Денис Асистент».

— Знаєш, Катю, — Марк повернувся до мене, провівши долонею по обличчю. Його зазвичай ідеальна зачіска після короткого чотиригодинного сну була злегка розпатланою, що робило його неймовірно привабливим у цьому тьмяному світлі паркінгу. — Мені починає здаватися, що наш фіктивний контракт — це найспокійніша і найстабільніша річ у моєму житті за останній тиждень. Все інше нагадує американські гірки, де рейки змастили салом, а гальма зняли ще на старті.

— Марку Олександровичу, — я лагідно посміхнулася, накриваючи його руку своєю, — на такий випадок кажуть: якщо коні несуть колесницю в прірву, головне — не забудь задекларувати вартість підків перед падінням. Давай свій телефон, подивлюся, чому Денис так наполегливо намагається прорвати лінію оборони.

Я розблокувала екран. Перше ж повідомлення від Дениса в месенджері містило посилання на один відомий столичний бізнес-портал і короткий підпис, капслоком: «КАТЕРИНО АНДРІЇВНО, МАРКУ ОЛЕКСАНДРОВИЧУ, У НАС ПРОБІЙ ОБТИРКА! МИ В ТРЕНДАХ ТК-ТОКУ І НА ПЕРШИХ ШПАЛЬТАХ! ОЛЕНА СВЯТКУЄ, АРТЕМ ПЛАЧЕ, ЕЛЕОНОРА ПЕТРІВНА ШУКАЄ КІЛЛЕРА!».

Я клікнула по посиланню. Заголовок на головній сторінці фінансових новин кричав жирним шрифтом:

«Мільярдний контракт під загрозою? У логістичному гіганті „V-Wood“ виявлено внутрішнє шпигунство прямо перед злиттям з американським фондом „Greenwood“».

Нижче йшов текст, рясно пересипаний цитатами «надійних джерел зсередини компанії», де в деталях описувався нічний локдаун, викрадення флешки і навіть... застряглий у вентиляції Артем, якого делікатно назвали «провідним фахівцем, якого незаконно утримували в кабінеті генерального директора».

— Олена, — коротко промовив Марк, зазирнувши в мій екран. Його очі миттєво звузилися до двох небезпечних щілин, а щелепа так стиснулася, що на вилицях заходили жорсткі вузли. — Вона все-таки злила інформацію. Попри вчорашнє попередження матері. Це її ва-банк. Вона розуміє, що під твоїм фінансовим контролем її схеми мертві, тому вирішила підірвати весь корабель.

— Не просто підірвати, — я почала гарячково аналізувати структуру тексту. — Дивись, Марку. Тут немає жодного слова про те, що флешка належала Олені. Навпаки, подано так, ніби «молодий та амбітний аудитор з регіонів» — тобто я — разом із генеральним директором влаштувала полювання на відьми, щоб прикрити власні прорахунки в логістичному вузлі. Вони б'ють по моїй репутації, щоб знецінити мої висновки про завищення тарифів на двадцять чотири відсотки.

— Ходімо нагору, — Марк рішуче відкрив двері машини. — Треба перекрити їм кисень до того, як американці підпишуть офіційну відмову від лондонського арбітражу.

На тридцятому поверсі панував звичний для кризи хаос. Денис зустрічав нас біля ліфта, тримаючи в одній руці роздруківки скріншотів новин, а в іншій — велику коробку з пончиками, які він, вочевидь, заїдав від стресу.

— Вони скрізь, шефе! — Денис мало не плакав, забігаючи за нами в приймальню. — Новина розійшлася по всіх телеграм-каналах за тридцять хвилин! Мені вже дзвонили з трьох телеканалів, питали, чи правда, що у нас в офісі катують логістів за допомогою гігантських діроколів! Я сказав, що це комерційна таємниця, але вони не заспокоюються!

— Денисе, дихай, — я зупинила його посеред коридору, забрала коробку з пончиками і поставила на ресепшен. — Де Олена?

— Олена Аркадіївна закрилася у своєму кабінеті на двадцять восьмому поверсі. Каже, що в неї терміновий брифінг із кризового піару і вона «рятує залишки акцій холдингу». До неї туди приїхали двоє журналістів. Вона дає їм ексклюзивне інтерв'ю про те, як важко працювати в умовах тоталітарного аудиту!

— Тоталітарного аудиту, кажеш? — я зняла легкий літній плащ і кинула його на крісло. — Що ж, якщо вона хоче тоталітаризму, вона його отримає в повному обсязі згідно з чинним законодавством. Марку, мені потрібен твій цифровий підпис для внутрішнього наказу про тимчасове вилучення техніки у відділі комунікацій.

Марк кивнув, підходячи до свого комп'ютера. Його пальці швидко застукали по клавіатурі. — Наказ готовий, Катю. Підпис накладено. Денисе, бери шредер... ні, краще бери пакет для речових доказів і йди за Катериною Андріївною. Ми проведемо цей кризовий піар за нашими стандартами.

Перед тим як вийти з кабінету, я затрималася біля дверей. Марк підвівся з-за столу, підійшов до мене майже впритул і ніжно взяв моє обличчя у свої великі, прохолодні долоні. Його погляд, попри всю серйозність ситуації, був таким гарячим, що мої коліна знову зробили спробу капітулювати.

— Будь обережна, дівчинко моя, — тихо прошепотів він, і його губи швидко, але неймовірно пристрасно торкнулися мого лоба, а потім опустилися до куточка губ, залишаючи там вогняний слід. — Олена зараз як поранена гієна. Вона може піти на все.