Розділ 20. Вечеря з ворогом

Заміський ресторан «Château de Provence», розташований десь у затишних лісах передмістя, зустрів нас такою кількістю кришталю, білих скатертин та мовчазних офіціантів у накрохмалених лівреях, що я миттєво захотіла перевірити у них ліцензію на торгівлю підакцизними товарами. Атмосфера буквально тріщала від пафосу та французького шансону, що тихо лився зі прихованих динаміків.

Ми з Марком приїхали на його масивному чорному позашляховику рівно о дев'ятій вечора. Весь шлях від офісу я провела, намагаючись не задихнутися від хвилювання та тримаючи на колінах свій маленький блокнот із виписками за останні три роки моєї фінансової діяльності. Елеонора Петрівна чітко дала зрозуміти: ця вечеря не про сімейні цінності, це офіційне судилище під прикриттям високої кухні.

Марк виглядав спокійним, як сфінкс біля пірамід Гізи. Він заплутав пальці своєї правої руки в моїх, м’яко стискаючи їх щоразу, коли я починала занадто голосно зітхати. На ньому був темно-сірий піджак поверх чорної водолазки — стиль, який робив його схожим на італійського архітектора або дуже дорогого кілера від світу фінансів. Я ж, після трьох заїздів у торговий центр під суворим дистанційним контролем Дениса («Катерино Андріївно, беріть маленьку чорну сукню, вона б’є наповал і Елеонору, і податкову!»), зупинилася на лаконічному вбранні з глибоким смарагдовим відтінком та нитці перлів.

— Катю, ти прекрасна, — тихо сказав Марк, коли ми зупинилися біля входу до закритої VIP-альтанки, оповитої кущами білих троянд. — І пам’ятай: якщо моя мати почне критикувати твій вибір вина, просто скажи, що у твого двоюрідного дядька є виноробня. Вона не зможе перевірити це за п'ять хвилин, але її аристократичний мозок заклинить від несподіванки.

— Марку Олександровичу, — іронічно прошепотіла я у відповідь, поправляючи перли, — нас учили іншому: якщо ворог пропонує тобі жаб'ячі лапки під соусом «бешамель», спочатку переконайся, що ці лапки не бігали по тій самій калюжі, де Олена Аркадіївна збирала свої плітки.

Ми зайшли всередину. Очікування виправдалися на всі сто відсотків, навіть із бонусом. За круглим столом, посеред якого височіла триповерхова ваза з екзотичними фруктами, вже сиділа Елеонора Петрівна. Вона була в чорній шовковій блузці з величезною золотою брошкою у вигляді скорпіона (дуже символічно, мушу зазначити) і тримала в руках тонкий келих із чимось прозорим.

А праворуч від неї, з виразом обличчя ображеної, але гордої доброчесності, сиділа Олена. Олена вдяглася в пастельно-рожеве, наче випускниця інституту шляхетних дівчат, яка випадково потрапила на засідання ради директорів. Поруч із нею на стільці лежала товста шкіряна папка з логотипом нашого холдингу. Ті самі «результати перевірки нашого аудитора».

— Марку, любий, ти запізнився на цілих чотири хвилини, — промовила Елеонора Петрівна, навіть не підвівшись для привітання. Вона окинула мене холодним, оцінюючим поглядом, затримавшись на моїх перлах приблизно на три секунди довше, ніж вимагали пристойні правила. — Катерино Андріївно... Смарагдовий колір. Цікавий вибір. Свіжо, хоча дещо... настирливо для вечірнього прийому в лісі. Сідайте.

Офіціант миттєво виринув із тіні й висунув для мене стілець. Я сіла рівно навпроти Олени. Наша піар-діва тонко посміхнулася й делікатно промокнула губи серветкою.

— Доброго вечора, Катю, — солодко промовила Олена, наголошуючи на моєму імені так, ніби ми з нею разом копали картоплю в дитинстві. — Сподіваюся, ти не дуже втомилася після нашої... ранкової дискусії з американцями? Містер Сміт, до речі, був у захваті від твоєї англійської. Він сказав, що твій акцент нагадує йому водіїв таксі в Брукліні. Дуже колоритно.

Марк напружився, і я відчула, як від нього війнуло арктичним холодом, але я під столом злегка штовхнула його туфлею по нозі. — Дякую, Оленочко, — відповіла я з настільки щирою посмішкою, що у мене аж щоки заніміли. — Містер Сміт — людина з чудовим почуттям гумору. Водії таксі в Брукліні, між іншим, заробляють більше, ніж деякі керівники відділів комунікацій, які витрачають весь рекламний бюджет на купівлю китайських флешок для вентиляційних систем. Так що це комплімент.

Елеонора Петрівна легким рухом пальця змусила офіціанта налити Марку та мені білого вина. — Ближче до справи, панове, — перервала вона нашу розминку. — Я зібрала нас тут не для того, щоб слухати ваш фольклор чи обговорювати Бруклін. Марку, ти знаєш, що я ніколи не ухвалюю рішень на емоціях. Олена сьогодні вдень провела дуже глибокий аналіз діяльності пані Катерини до її появи в нашому офісі. І результати цього аналізу... м’яко кажучи, викликають багато запитань до твоєї кадрової політики. Олено, зачитай основні тези.

Олена з готовністю розкрила свою шкіряну папку, наче це був обвинувальний акт у Гаазькому трибуналі. — Отже, — Олена випрямила спину й глянула на мене через стіл із тріумфом мисливця, який нарешті загнав дичину. — Громадянка Катерина Андріївна, три роки тому працювала провідним спеціалістом у ТОВ «Буд-Монтаж». Згідно з податковими накладними, які мені вдалося дістати через мої особисті канали в міністерстві, під час її каденції компанія отримала податковий кредит у розмірі чотирьохсот тисяч гривень на закупівлю будівельного піску. Проте, фактичні обсяги цього піску не зафіксовані в логістичних реєстрах.

Вона зробила театральну паузу, дивлячись на Елеонору. — Простіше кажучи, Катя або покривала фіктивну закупівлю, або сама брала участь у схемі з виведення ПДВ. Чотириста тисяч гривень для провінції  — це величезні гроші. Елеоноро Петрівно, як ми можемо довіряти фінанси мільярдного холдингу людині, яка три роки тому «крутила» схеми з річковим піском під Києвом?