Розділ 15. Нічна зміна та тіні в архівах

Після вчорашнього медіа-шторму офіс холдингу нагадував затихле згарище, де під попелом ще жевріли вуглинки. Олена, попри свої «мігрені», з'явилася на роботі в бойовому розмальовуванні — її помада була такою червоною, що здавалося, нею можна малювати попереджувальні знаки на дорогах.

— Катерино Андріївно, — вона перехопила мене біля кавомашини. — Марк Олександрович поїхав на зустріч із банкірами, тож сьогодні ми з вами залишилися на господарстві. Я підготувала для вас архівні документи по «Laboratory Diagnostics» за останні три роки. Ви ж хотіли провести повний аудит перед злиттям? Вони в підвальному сховищі. Там поганий зв'язок, зате ніхто не заважає працювати.

Я подивилася на неї, примружившись. Олена посміхалася занадто щиро. У світі великого бізнесу така посмішка зазвичай означає, що тобі щойно підсипали скло в туфлі.

— У підвалі? — перепитала я. — Що ж, символічно. Саме там зазвичай ховають скелети. Дякую, Олено, я обов'язково туди зазирну.

Коли вона пішла, до мене підскочив Денис. Він виглядав так, ніби щойно проковтнув цілий лимон. — Не ходіть туди, Катерино Андріївно! Це пастка. Я чув, як вона шепотілася з начальником охорони. Вони збираються провести «технічні роботи» з ліфтами та електронними замками саме в тому секторі. Вас там просто закриють!

Я зробила ковток кави. Перцю сьогодні було замало, а от адреналіну — в самий раз. — Денисе, якщо вона хоче мене закрити, значить, там є щось, чого я не маю побачити. А як казав мій викладач з анатомії: «Найцікавіше завжди сховане під декількома шарами тканин». Принеси мені ліхтарик і мій ноутбук з автономним живленням. Ми йдемо в підвал, але не через парадний вхід.

Підвальне сховище холдингу було схоже на декорації до фільму про шпигунів: нескінченні стелажі з папками, запах старого паперу та важкі герметичні двері. Денис залишився «на шухері» біля вентиляційної шахти, а я заглибилася в нетрі паперового хаосу.

Олена розраховувала, що я буду шукати помилки в цифрах. Але я шукала імена.

Через дві години роботи в напівтемряві я знайшла те, що змусило моє серце забитися швидше. Контракти на поставку обладнання для лабораторій, підписані не Марком, і навіть не Елеонорою. Підписи належали компанії-прокладці, кінцевим бенефіціаром якої була... мати Олени.

— Ось ти і попалася, — прошепотіла я, фотографуючи документи. — Це не просто інтриги, Олено. Це виведення коштів у особливо великих розмірах.

Раптом світло над моєю головою блимнуло і погасло. Почулося важке «клац» — електронний замок на дверях спрацював. У підвалі запала абсолютна, липка тиша.

— Денисе? — гукнула я, але відповіддю був лише шурхіт вентиляції.

Я дістала телефон. «Немає мережі». Олена таки зробила це. Вона закрила мене в архівах, сподіваючись, що за ніч вона встигне видалити цифрові копії цих документів з головного сервера.

Але вона не знала одного: я не просто аудитор. Я — дівчина, яка в дитинстві тричі застрягала в старому погребі й навчилася відчиняти замки за допомогою шпильки для волосся та нецензурної лексики.

Минуло три години. Я сиділа на підлозі, обклавшись папками, і чекала. Я знала, що Марк повернеться. Він не той чоловік, який залишить свою «акулу» в біді.

Раптом двері здригнулися. Почувся звук боротьби, а потім — знайомий голос, який вимагав «негайно відкрити цей клятий сектор».

Двері розчинилися, і в промені світла з’явився Марк. Він виглядав розлюченим. Поруч із ним стояв Денис, який, судячи з розпатланого вигляду, таки зміг прорватися до шефа крізь охорону.

— Катю! — Марк кинувся до мене. — Ти ціла? Що ти тут робила?

Я спокійно підвелася, обтрушуючи пил з піджака, і підняла вгору папку. — Марку, я знайшла причину «мігреней» Олени. Виявляється, наш відділ комунікацій — це дуже прибутковий бізнес. Для сім’ї Олени.

Марк взяв папку, швидко переглянув документи, і його обличчя скам’яніло. — Вона використовувала рахунки «Laboratory Diagnostics» для оплати власних офшорів...

— Саме так. І вона знає, що я це знайшла. Тому я і опинилася тут під замком.

Марк обернувся до начальника охорони, який стояв у дверях, схиливши голову. — Ви звільнені. Всі, хто брав участь у цьому «технічному збої». Денисе, виклич службу безпеки і заблокуй кабінет Олени. Зараз же.

Ми піднялися нагору. Офіс був майже порожнім, лише нічне освітлення кидало довгі тіні на стіни. Ми зайшли до кабінету Марка. Він налив мені води і сів навпроти, важко зітхнувши.

— Вибач мені, Катю. Я дозволив цій змії вирости прямо під моїм столом. Я думав, вона просто ревнує, а вона... вона руйнувала компанію.

— Марку, вона професіонал. Вона знала, на які кнопки тиснути. Вона використовувала твою довіру як щит.

Він підійшов до мене і взяв за руки. — Це закінчиться завтра. Я звільню її з вовчим білетом. Але вона так просто не піде. У неї є компромат на мою матір. Саме тому Елеонора її тримала.

— Тоді нам треба знайти цей компромат раніше за неї, — я подивилася йому в очі. — Ми не можемо просто звільнити її. Ми маємо її переграти. Давай зробимо так: завтра зранку ми влаштуємо «фінальний аудит». Публічно. Перед усіма акціонерами.

Марк посміхнувся. Це була та сама посмішка, яку я бачила в день нашого першого контракту. — Ти справді любиш ризикувати, так?