Розділ 12. Сніданок (не) для чемпіонів

Ранок у пентхаусі Марка Власова зазвичай починався за розкладом, який нагадував запуск космічного шатла: рівно о 6:30 автоматичні штори розсувалися з тихим жужжанням, впускаючи холодне світло над містом, а кавомашина на кухні починала видавати звуки, схожі на бурчання незадоволеного дворецького.

Але сьогодні все було інакше. По-перше, я прокинулася не від звуку будильника, а від того, що в квартирі пахло димом. Не тим приємним димом від каміна, а чимось, що нагадувало термінову евакуацію з хімічної лабораторії.

Я підхопилася з ліжка, заплутавшись у шовковому простирадлі, і накинула халат. Серце калатало. «Артем повернувся? Елеонора підпалила будівлю?» — думки проносилися в голові зі швидкістю світла. Я вискочила в коридор і побігла на кухню, готуючись до найгіршого.

На кухні, посеред хмари сизого диму, стояв Марк. На ньому були лише штани від костюма (без сорочки, що було б дуже естетично, якби не обставини) і кухонний фартух із написом «Best Boss», який йому, мабуть, подарували на минулий Новий рік як іронічний сувенір. У правій руці він стискав лопатку, як меч екскалібур, а лівою відчайдушно махав перед датчиком диму, намагаючись запобігти ввімкненню протипожежної системи.

— Марку? Що відбувається? Ми горимо? — я зупинилася в дверях, протираючи очі.

Він обернувся. Його обличчя було зосередженим, як у хірурга під час операції на відкритому серці. На лобі красувалася пляма від сажі. — Катю, не панікуй. Ситуація під контролем. Я просто вирішив, що після вчорашнього тріумфу ми заслуговуємо на домашній сніданок. Тільки, здається, цей бекон мав якісь власні плани на життя. Він вирішив самозайнятися.

Я підійшла ближче до плити. На сковорідці лежало щось чорне і нерухоме, що колись, ймовірно, було добірною свининою. Поруч у мисці лежала гора яєчної шкаралупи, наче тут щойно вилупилася зграя динозаврів.

— Ти вирішив приготувати сніданок? — я прикусила губу, щоб не розсміятися. — Марку, ти людина, яка керує холдингом із тисячами працівників. Ти закриваєш угоди на мільярди. І ти... не зміг домовитися з яєчнею?

— Яєчня — це підступний опонент, — серйозно відповів він, відкладаючи лопатку. — Вона не підпорядковується законам логіки. Я виставив температуру згідно з рецептом у мережі, розрахував час експозиції, але, мабуть, сковорідка має дефект у теплопровідності.

Я підійшла до нього, м’яко відсторонила від плити і вимкнула вогонь. — Марку, сковорідка в порядку. Просто бекон не любить, коли його смажать на максимальній потужності, як сталь у мартенівській печі.

Я відкрила вікно, і свіже ранкове повітря почало витісняти запах гару. Марк стояв поруч, склавши руки на грудях. Без сорочки він виглядав занадто добре для чоловіка, який щойно програв битву сніданку. Його м'язи напружувалися, коли він зітхав, а татуювання на передпліччі — якісь геометричні фігури — рухалися разом із ним.

— Я хотів, щоб усе було по-справжньому, — тихо промовив він, дивлячись на місто. — Знаєш, у дитинстві я бачив у фільмах, як сім'ї снідають разом. Мати готує, батько читає газету. У нас такого ніколи не було. Елеонора вважала сніданок марною тратою часу. Вона пила еспресо на бігу і вимагала звіти вже о сьомій ранку.

Я зупинилася, тримаючи в руках нову порцію яєць. Мій сміх миттєво зник. Я бачила перед собою не мільйонера, а людину, яка намагалася заповнити порожнечу в пам'яті за допомогою підгорілого бекону.

— Тоді давай так, — я посміхнулася і подала йому ніж. — Ти будеш моїм су-шефом. Твоє завдання — нарізати хліб. І, будь ласка, Марку, без бізнес-стратегій. Просто рівні скибочки.

— Нарізати хліб? — він підняв брову. — Ти впевнена, що це безпечно довіряти мені після інциденту з беконом?

— Я вірю у твій потенціал, — підморгнула я.

Наступні двадцять хвилин були найдивнішими в моєму житті. Ми працювали на кухні пліч-о-пліч. Марк підійшов до нарізки хліба з такою ретельністю, ніби він різав діаманти. Кожна скибочка була ідеально рівною — я впевнена, він би виміряв їх штангенциркулем, якби той був під рукою.

— Ти занадто зосереджений, — зауважила я, розбиваючи яйця на чисту сковорідку. — Розслабся. Кухня — це не операційна. Тут можна помилятися.

— У моєму світі помилка коштує репутації, — відповів він, не відриваючись від хліба. — Але тут мені подобається. Цей запах. І те, як ти керуєш процесом. Ти дуже впевнена, коли тримаєш ніж, Катю.

— Це звичка з художньої школи, — засміялася я. — Нам завжди казали: якщо вмієш тримати пензель, то з ножем розберешся.

Коли ми нарешті сіли за стіл, перед нами стояли дві тарілки з ідеальною яєчнею, підсмаженим (цього разу не до стану вугілля) беконом і тими самими «стратегічними» скибочками хліба. Кава приємно парувала в чашках.

— За перемогу? — Марк підняв свою чашку, ніби це був келих дорогого шампанського.

— За перемогу над побутовими труднощами, — уточнила я, цокнувшись із ним чашкою.

Сніданок був неймовірно смачним. Можливо, через те, що ми приготували його разом. Або через те, що сонце сьогодні світило якось по-особливому, підкреслюючи затишок, який раніше здавався неможливим у цьому холодному скляному пентхаусі.

— Катю, — Марк відставив каву і серйозно подивився на мене. Його погляд знову став діловим, але в кутиках очей залишилася та м'якість, яку він показував лише мені. — Сьогодні ми повертаємося в офіс. Офіційно. Як пара. Ти розумієш, що це означає?