Розділ 8. Шах і мат у пентхаусі

Артем переступив поріг пентхауса з виглядом переможця, який щойно взяв неприступну фортецю. З його капюшона на світлий мармур стікала брудна вода, залишаючи плями, що здавалися мені огидними кляксами на ідеальному полотні. Він не виглядав як небезпечний злочинець; він виглядав як людина, яка занадто довго грала роль «хорошого хлопця» і нарешті зняла маску, під якою виявилася порожнеча.

- Яка зустріч, - Артем обвів поглядом вітальню, затримуючись на кришталевих люстрах та моєму малюнку на столі. – Катю, ти непогано влаштувалася. А казала, що не зможеш жити без нашої маленької квартирки на Оболоні. Виявляється, ціна твого кохання – кілька зайвих нулів на рахунку Власова.

- Ціна мого кохання – це моє життя, Артеме, - я вийшла на середину кімнати, відчуваючи, як тремтіння в ногах зникає, поступаючись місцем крижаному спокою. – А твоя ціна – цей старий блокнот, який ти вкрав. Ти прийшов сюди не за правдою. Ти прийшов продати те, що тобі не належить.

Марк стояв трохи позаду мене. Я відчувала його присутність як фізичну опору. Він не втручався, даючи мені змогу вести цю гру. Його рука все ще стискала пістолет, але зброя була опущена – він довірив мені право першого ходу.

- Десять мільйонів, Марку Олександровичу, - Артем проігнорував мої слова, звертаючись прямо до господаря дому. – І я зникаю. Разом із цим щоденником, разом із аудіо записом, на якому ваша матінка підписує вирок вашому батькові. якщо завтра ці дані потраплять до американців, ваше злиття з тріском провалиться. інвестори не люблять сімейних скелетів, які вміють говорити.

Марк зробив крок вперед, і світло ламп підкреслило гострі кути його обличчя.

- Ти помилився адресою, Артеме. Ти прийшов у дім людини, яка будувала свою імперію на прорахунку ризиків. Ти думаєш, що цей щоденник – твоя зброя? Насправді, це петля на твоїй шиї.

- Ви блефуєте! – Артем підвищив голос, і в ньому проскочила перша нотка невпевненості. – Олена сказала мені, що ви робите все, аби цей бруд не виліз назовні!

- Олена? – я гірко всміхнулася. – Артеме, ти справді такий наївний? Олена щойно отримала свою частку від Марка за мовчання. Вона злила тебе нам ще десять хвилин тому. Ти для неї – витратний матеріал. Як тільки ти вийдеш звідси з грошима (якщо вийдеш), на вулиці тебе чекатиме поліція. Олена вже написала заяву про шантаж і вимагання. вона зробить тебе винним у всьому, що самій залишитися чистою.

Артем зблід. Його пальці, що стискали блокнот Олександра Власова, помітно затремтіли.

- Ви брешете…Вона б не…

- Вона мистецтвознавець, Артеме, - холодно додав Марк. – Вона знає ціну копіям і оригіналам. Ти для неї – дешева копія злочинця. Катерино, покажи йому.

Я підійшла до столу і взяла блокнот, де ще дві години тому малювала схему афери Артема. Я перегорнула сторінку. Там був швидкий, але неймовірно точний начерк Артем в цей самий момент – жалюгідного, мокрого, з блокнотом у руках. Під малюнком я встигла написати номери статей кримінального кодексу, які мені колись цитував Марк.

- Подивись на себе, - я підійшла до нього майже впритул. – Ти не герой драми. Ти – ескіз невдахи. Ти вкрав щоденник Олександра Власова, сподіваючись на багатство, але ти навіть не прочитав його. Якби ти його відкрив, ти б знав,що там немає компромату. Там – ескізи меблів, які він хотів зробити для свого сина. Там – роздуми про те, як він любив сім’ю, незважаючи на жорстокість дружини. Цей щоденник – не доказ злочину. це доказ любові, якої ти ніколи не зрозумієш.

Артем подивився на щоденник, потім на нас. Його світ руйнувався. План, Який здавався йому геніальним, перетворився на пастку.

- Я…я все одно оприлюдню запис Елеонори! – вигукнув він, задкуючи до дверей.

- Роби це, - Марк підняв пістолет, але не навів його на Артема, а просто продемонстрував силу. – Оприлюдни його. І я особисто простежу, щоб моя мати пішла під суд разом із тобою як замовниця шантажу. Ти думає, вона тебе врятує? Вона знищить тебе першим, щоб стерти сліди. У тебе є один вихід. Поклади щоденник на стіл, віддай телефон із записом і зникни з цього міста назавжди. Я анулюю твої борги перед банками – так я можу зробити це одним дзвінком. Ти просто вийдеш звідси ніким. Або вийдеш звідси в наручниках.

Тиша у вітальні стала такою густою, що здавалося, її можна різати ножем. Артем дивився на Марка, потім на мене. У моїх очах він не побачив ні жалю, ні ненависті. Тільки втому.

- Катю, - почав він, намагаючись знову увімкнути свій шарм. – Ти ж пам’ятаєш, як нам було добре.

- Я пам’ятаю лише, як я рахувала копійки на хліб, поки ти купував квіти іншим на мої кредитні гроші, - відрізала я. – Клади блокнот.

Артем повільно, мов у сповільненій зйомці, поклав щоденник на мармуровий стіл. Поруч він поклав свій телефон.

- Ви ще пошкодуєте, - процідив він, але в його голосі вже не було сили. Тільки злість переможеного щура. – Ви два чоботи пара. Один купує, інша продається. Ви заслуговуєте одне одного.

- Можливо, - кивнув Марк. – Але ми принаймні знаємо свою ціну. А ти – безцінний, бо нічого не вартий. Геть.

Охорона, яка весь цей час чекала за дверима, підхопила Артема під лікті й вивела з пентхауса. Коли важкі двері нарешті зачинилися, я відчула, як мої коліна просто підкошуються. Я опустилася на диван, закриваючи обличчя руками. Все закінчилося. Боротьба, яка тривала пів року, завершилася за десять хвилин.