Розділ 7. Ціна тиші та шепіт минулого

Стіни моєї кімнати, які ще вчора здавалися вишуканим прилистком, тепер нагадували скляну пастку. Голос Олени у вітальні поступово стихав, змінюючись низьким, монотонним гулом голосу Марка. Вони домовлялися. Вони торгувалися моїм життям, моїм минулим і моєю свободою, як акціями на біржі. Я відчувала себе товаром, на який щойно виставили нову, вищу ціну за мовчання.

Я стояла біля вікна, притиснувши лоба до холодного скла. Гроза залишила по собі лише поодинокі краплі, що повільно сповзали вниз, мов сльози велетня. Там, внизу, біля входу в підземний паркінг, постать у капюшоні все ще стояла нерухомо. Він знав, що я дивлюся. Він відчував мою паніку навіть на такій відстані.

Раптом мій старий телефон завібрував у кишені халата. Я витягла його з тремтінням у пальцях. Одне нове повідомлення. Невідомий номер.

«Ти в гарній клітці, Катю. Але чи знаєш ти, що твій господар тримає в сейфі, крім твоїх фото? Вийди на балкон. Я знаю про дерев’яного вовка. І я знаю, чому Марк так боїться вогню. Твій старий друг А.».

Холод прошив мене від маківки до п’ят. Вовк. Звідки Артем міг знати про фігурку, яку Марк ховав двадцять років у вентиляційній шахті? Ця річ була секретом, який Марк довірив мені лише кілька годин тому в хвилину слабкості. Хіба що…Артем працював не сам. Хіба що в цьому оточенні була ще одна людина, яка зливала йому інформацію.

Двері моєї кімнати відчинилися без стуку. Я ледь не впустила телефон, миттєво ховаючи його за спину. Марк стояв у дверному отворі. Він зняв краватку, розстебнув верхні ґудзики сорочки. Він виглядав втомленим, але в його очах все ще горіла та сама нещадна рішучість.

- Олена пішла, - сказав він, заходячи вглиб кімнати. – Вона отримала свою частку. Тепер вона мовчатиме про твою «кредитну історію».

- Ви купили її мовчання, - я відступила до підвіконня, відчуваючи телефон у руці як розпечене вугілля. – А як ви збираєтеся купувати моє? Після того, як я дізналася про фотографію у вашому сейфі? Ви тримали мене на ланцюгу, Марку.

Марк зупинився за два кроки від мене. У тьмяному світлі нічника його обличчя здавалося витесаним із граніту.

- Фотографія була гарантією, Катерино. У моєму світі не існує довіри на слово. Мені потрібно було знати, що ти не втечеш до свого Артема з моїм авансом посеред угоди. Це був прорахунок ризиків. Але все змінилося.

- Коли ти заступилася за вовка, голос Марка став низьким і напрочуд щирим. – Коли ти побачила в тій дерев’яшці роботу мого батька, а не просто сміття. Ти побачила людину за маскою «невдахи», яку створила моя мати. Це зробило тебе небезпечною для мого спокою, Катерино. Бо ти почала бачити справжнього мене.

Він простягнув руку, намагаючись торкнутися мого обличчя, але я різко відсахнулася.

- Не треба, Марку. Ви кажете про серце, але тримаєте компромат у сейфі. Артем зараз внизу. Але надіслав мені повідомлення. Він знає про вовка.

Марк миттєво змінився в обличчі. Його погляд став хижим. Він вихопив телефон з моїх рук, прочитав текст і зблід так, що навіть губи стали безкровними.

- Хто ще міг знати про це? – він майже проричав це, дивлячись на екран. – Про вовка не знав ніхто, крім моєї матері. Вона бачила, як батько різав його в майстерні.

В цей момент телефон у його руці вібрував. На цей раз це було це було аудіо повідомлення. Марк натиснув на «плей».

Крізь шум вітру та цифрові перешкоди почувся знайомий, оксамитовий голос Елеонори Аркадіївни. Тільки він був сповнений прихованої люті: «…його потрібно прибрати з ради директорів негайно. Мені байдуже, скільки дерев Олександр ще виріже у своїй майстерні. Якщо він не підпише відмову він акцій на користь Марка, я знайду спосіб зробити так, щоб він більше ніколи не зміг тримати ніж у руках. Олександр занадто слабкий для цієї імперії, він тягне нас на дно своїми фантазіями.

Запис обірвався. Марк стояв нерухомо. Його батько, Олександр Власов. Людина, про яку Марк згадував із таким сумом і болем. Виявилося, що його «втеча з сім’ї не була добровільною. Мати Марка влаштувала змову проти власного чоловіка, щоб захопити владу, а синові двадцять років брехала, що батько їх покинув через власну безхребетність.

- Він не просто пішов, - прошепотіла я,  дивлячись на Марка. – Вона його вижила. Вона знищила його, щоб побудувати цей дім зі скла.

Марк розвернувся і з усієї сили вдарив кулаком у стіну. Звук відлунив у тиші кімнати, як постріл.

- Вона змусила мене ненавидіти його пам’ять! Вона казала, що мистецтво – це ознака слабкості, через яку ми мало не стали жебраками! – він обернувся, і в його очах було стільки випаленої порожнечі, що мені захотілося торкнутися його руки.

Раптом по рації, яка лежала на тумбочці, пролунав тривожний голос охорони:

- Пане Власов, у нас порушення периметра. Хтось зламав код службового входу. Ми бачимо його на камерах. Він піднімається на ваш поверх. Це той самий чоловік у капюшоні.

- Це Артем, - я вхопилася за плече Марка. – Він прийшов за грошима…або за тим, що залишилося від твоєї родини. Він шантажує тебе таємницею твоєї матері.

Марк швидко підійшов до сейфа, набрав код і витягнув не папери, а невеликий пістолет. Його рухи були автоматичними, холодними.

- Катерино, зайди у ванну і зачинися. Зараз же.