Глава 29. Олесь

Речі Іри не знаходяться ні в шафі, ні в комоді, ні взагалі ніде. Здогадуюся, що їх могла кудись забрати покоївка. 

Віра Василівна, яку ми з дідусем звемо по-доброму привидом за те, що їй вдається бути непомітною для мешканців дому, приходить прибрати будинок, забрати речі в хімчистку і виконати дрібні бабусині розпорядження декілька разів на тиждень. Проте, оскільки вона з нами не живе, могла просто не знати про присутність в моїй кімнаті гості і прибрати її речі кудись.

Сподіваюся, бабуся не наказала їй викинути всю сумку. Гадаю, вона б змогла. Згадати хоча б історію з пересоленим супом. Абсолютно не припускаю, що на підлість здатна бабця, але Іра так щиро запевняла, що її суп був нормальним... І знову проблема довіри, як і в ситуації з Артемом. Я просто не можу збагнути, що почало творитися з моїми рідними, відколи в нас з'явилася Іра.

Але менше з тим... Зараз важливо лише те, що одягу ніде немає. В очі кидається мереживний пеньюар. А що, всеодно ж нічого іншого немає. Ну, ще можна запропонувати мою футболку, але я не стану цього робити. Врешті що тут такого? Маю право я хоча б побачити дівчину, з якою провів чарівну ніч, у спокусливій білизні? В нас все навпаки. Десь збилася послідовність подій.

Коли Іра виходить в кімнату, я чекаю на неї в передчутті.

— Де мої речі? Ти знайшов їх? — розгублено оглядає таку ж ідеально-чисту кімнату, як і кілька хвилин тому, перш ніж заходила в ванну.

— Все переглядів, але мов крізь землю. Певно, покоївка кудись забрала. Я зранку зателефоную і дізнаюся, в чім річ і де вони є, — мені весело спостерігати за тим, як личко дівчини набуває гнівного виразу.

— Прекрасно! А зараз чому не подзвонити?

— Вже пізно. Віра Василівна, хоч і наш персонал, але ж теж людина. Зараз її неробочий час, — знизую плечима.

— Як можна чіпати чуже, не спитавши дозволу? — обурюється вона. — І що мені тепер робити?

— Ну, дещо вона тобі якраз і лишила, —багатозначно киваю їй на спокусливий халатик.

— Ти знущаєшся! Ніколи в світі! — кричить вона.

— Як хочеш. Тоді спи в одязі, в якому ходила весь день, — пропоную я і йду сам в душ.

— Коли вже це все закінчиться? — шипить Іра. Я всміхаюся.

— Мало лишилося. Скоро закінчиться.

Коли повертаюся, дівчина вже в ліжку, вкрита ковдрою по шию. Незадоволено супиться і щораз сильніше заплющує очі — вдає, що спить. Я лягаю зі своєї сторони, але заснути не виходить ніяк. Треба було сказати, що покоївка і ковдру сховала.

Цікавість лізе вгору. Обережно просуваю руку під покривало і шукаю дівчину. Долонею знаходжу ніжний шовк на талії. Вона підстрибує, мов її вдаряє током. Здається, електричний заряд торкається і мене.

— Якого біса? — шипить вона.

— Ненароком, — виправдовуюся. А тоді знову легенько погладжую дівоче стегно. Всього лише миттєвий дотик, а скільки в ньому пристрасті.

— Знову ненароком? Тут широченне ліжко, — заявляє вона. Її дихання стає збивчастим. Я й сам не можу врівноважити його і серцебиття.

— Пробач, — шепочу я. Боюся заговорити гучніше, щоб не злякати цю мить. Не уявляю, як маю біля неї спати.

В неї теж безсоння. Крізь заплющені очі "бачу" її вродливе обличчя, тендітну фігуру, мов наяву. Якимсь внутрішнім зором відчуваю, що вона дивиться на мене. Але не видаю себе,мов би заснув. Чую, що вона обережно піднімається з ліжка і крадькома йде до маленького столика під вікном. Там стоїть велика чашка з водою, яку я спеціально взяв на ніч. Поки дівчина спить, крадькома милуюся її силуетом, осяяним блідим нічником. Вона здається мені чарівнішою за фею. А в цьому недоодязі... Розумію, що стримувати себе більше не можу. І тому, коли вона знову лягає в ліжку, притягую її до себе. Шумно видихаю в волосся. І вона завмирає в моїх руках, мов полохлива лань. Я не стану наполягати на продовженні. На диво, зараз я шалено щасливий, бо лежати отак з нею тіло до тіла приємніше, ніж займатися коханням з будь-якою з попередніх моїх жінок.