Глава 28. Іра

Ставлю тарілку на стільницю, і важко зітхаю. На очі навертаються сльози. Звісно, я тут ненадовго. Звісно, це лише рообта. Але така дрібна пакість від бабці — це дуже неприємно. 

— Ти що плачеш? — Олесь підходить зі спини, відкладає тарілки в бік і розвертає мене до себе. Потім важко зітхає і обіймає мене. 

— Я його не пересолювала, — кажу я. Мені чомусь важливо відстояти справедливість. 

— Все добре, Іро, — Олесь погладжує мою спину. — Все добре. Давай будемо їсти голубці — я їх не їв здається з дитинства…

Решта вечері проходить скомкано. Дідусь намагається якось пожартувати, але Ольга Степанівна дивиться вовком на нас. Їй явно не подобається як те, що Олесь мене підтримує, так і я сама. Вона б воліла вигнати мене з цього будинку вже зараз. 

Проте чим більше намагається щось змінити, тим гірше у неї це виходить. 

— Я завтра вдома буду працювати, — каже раптом Олесь. — Сподіваюсь, моя присутність врятує Іру від пересолених супів. 

— Будеш сам сіль відміряти? — здіймає брови Ольга Степанівна. — На тебе це так не схоже, Лесику. Ти завжди пропадав у місті. 

— Ну може начальник хоч раз узяти вихідний? — питає Олесь. 

— Бери два, на риболовлю поїдемо, — пропонує Костянтин Ігорович. — Як в дитинстві твоєму. Черв’яків в саду накопаємо…

— Знайшов про що за столом говорити! — Ольга підводиться. — Дякую за вечерю, — рівно каже вона. 

Після того, як перемиваю увесь посуд, розумію, що хочу пройтися. Просто подихати свіжим повітрям. 

Я виходжу через чорний вихід до саду. Тиша більше не лякає. Навпаки, шум дерев і усвідомлення, що вся територія огороджена високим парканом заспокоює.

Я іду освітленою доріжкою до лавки. І раптом чую рик. Вклякаю перелякано. На доріжці показується чимала вівчарка. Вона дивиться на мене, здіймаючи верхню губу і демонструючи ікла. Тілом прокочується панічна хвиля. Ікла виглядають так, ніби ними можна легко відкусити мені руку. А руки мені ще потрібні для інших речей. Руки мені цінні. Ледве стримую себе від пориву заховати руки в кишені й не побігти геть в напрямку дому. 

Спокійно, Ірко. Тікати від собак погана ідея. Краще стояти і не ворушитись. 

— Хороший песик, —  шепочу я тремтячим голосом. — Звідки ти тут  взявся? Вдень тебе тут не було…

— Гхррр, — відповідає мені псина. 

— Я тут живу, ми з тобою тут обоє живемо, — пояснюю я псу. Не знаю, розуміє він бодай щось. Я роблю обережний крок назад, а собака два вперед. Курва! 

Що ж, краще не ворушитися зайвий раз. Але і стояти так всю ніч я не можу. Вихід мені спадає на думки лише один. 

— ОЛЕСЮ! — верещу я щосили. Боюсь, аби крик не спровокував пса на напад. 

Але вівчарка лише здіймає здивовано вуха. Ну добре, що її навчили не стрибати на незнайомців. 

Олесь з'являється хвилин за п'ять. Моєї радості словами не описати. Я вже встигла і помолитись, і розповісти псу про своє нелегке життя, пояснюючи, що з'їсти мене буде вершиною несправедливості. А хороші песики несправедливих речей не чинять. 

— Джек! — гукає Олесь. І пес біжить до нього, радісно мотаючи хвостом. Певно вихваляється, що застав непроханого гостя в парку і охороняв, поки хазяїн не прийшов. — Не бійся, Іро, він тобі нічого не зробить. 

— Нічого? — відчуваю, що я на грані істерики. — Нічого? Він міг мене тут загризти, а ви, ніхто, навіть не попередили, що ввечері в парк ходити небезпечно! 

— Та ми якось і забули про Джека, він же лагідний, як щеня, — Олесь погладжує голову пса, а той задоволено крутиться навколо ьного. 

Я йду геть, розумючи, що Джек більше не становить для мене загрози. 

Цей маєток одна суцільна халепа. Бабка мене ненавидить стиха, і псує мою їжу. Пес ледве не до інфаркту довів. Ще й Олесь, якому смішно з мого переляку. 

— Іро, стривай! — Олесь іде за мною.

— Чому? В кущах сидить ручний вовк? Бультерєр? Бойові змії? — язвлю я. 

— Ти темряви боїшся! 

— А тут ліхтарі кругом! — кажу я. 

— А що ти на вулиці робила? 

— Шукала дірку в паркані, щоб втекти з твого двору! 

Олесь хапає мене за руку.

— Ти серйозно зараз? — питає, зазираючи мені в очі. 

— Звісно ні! — кажу йому. — Хотіла посидіти тихенько на лавці. А тут твоє чудовисько вибігло…

— Ми його на ніч випускаємо, щоб охороняв територію. 

— Він чудово справляється з своїми обов'язками. Від мене територію оберіг найкращим чином! 

— Ти просто втомилась сьогодні, ходімо спати, — каже Олесь. Розмовляє зі мною як з малою дитиною. 

А я не розумію, що зі мною коїться. То мені весело, то плакати хочеться. То притулитися до нього і не відпускати ніколи. То стусанів йому надавати. 

Але останнє я не зробила. Замість того дозволила себе обійняти за плечі. Сил тримати дистанцію на сьогодні у мене не залишилось. Хоче обіймати — хай обіймає.