Глава 27. Іра

От вам і Лесик. Прийшов з синцем на вилиці і добрячою подряпиною на скроні. Кров встигла запектися. Мені його шкода і одночасно трішки злюсь на нього. Сама не знаю за що. Може за те, що в бійку поліз. 

— Ходімо, заклеємо тобі рану, — кажу я. 

— Я цього дві години чекав, — відповідає він мені і підморгує. 

— Тобто? — тушуюсь. 

Іноді чоловіки такі діти.

Я не знаю. Як мені реагувати на те, що за мене хтось когось бив. У мене в житті такого ніколи не було. Віталя навряд чи б вступав в бійку, щоб захистити мою честь. 

Олесь сідає на стільчик, а я дістаю з шафки аптечку, яку недавно там бачила. Беру бинт і бережно протираю навколо ранки. 

— І хто кого переміг? — питаю з усмішкою.

— А у тебе є сумніви? — питає Олесь, мружачись. Не знаю від чого, вологий бинт, змочений водою з чайника, створювати дискомфорт не повинен. 

— Ні, — кажу, щоб його не образити ненароком. Навіть якщо насправді Артем відмудохав Олеся я волію цього не знати. Буду вважати, що мій фіктивний наречений переміг всіх кривдників. 

Чомусь від цих думок стає тепліше на душі. 

Ліплю пластир Олесю на скроню, і зазираю йому в очі. Там тихі, але такі глибокі вири. Мене буквально затягує в них.  І відразу пригадується, і як ми цілувались, і як палко кохались. І живіт зводить приємною судомою. 

Він ніби читає мої думки. Кладе руку мені на сідницю, легко проводить в гору, до спини. Ледве утримуюсь від того, щоб не піддатись цьому м'якому спонуканню, і не пригорнутися до нього. 

— Кхм! Не хотів вам заважати, але чаю схотілось,  — тихе від порогу. Я ледве не відскакую від Олеся. Відчуваю чомусь розчарування. — Ірочко, а у нас ще залишились булочки? 

— Звісно, — я киваю на стіл, де прикриті рушником стоять спечені мною до вечері сіннабони. Від них лишилось правда не багато. Костянтин Ігорович вже встиг стягнути штук п’ять. — Але давайте спочатку повечеряємо як слід. Раз Олесь вже вдома, він зараз помиє руки, і можна й до столу сідати. 

— Ну раз така справа, то хай булочки поки живуть, — погоджується дід. 

Я швидко серверую стіл у їдальні. Ольга Степанівна переконана, що їсти треба окремо від місця де їжу готують. Тому тарілки з супом мені доведеться носити маршрутом. 

Буйабес вийшов рівно таким, яким він і має бути - духмяним та наваристим. Мені не було соромно за свою роботу. Нехай в їдальні садочку де почалася моя трудова діяльність я і не готувала подібні страви, але дома пробувала готувати всяке. Віталі подобались супи з морською рибою, хоч вони й обходились дорого. 

Але сьогодні на кухні мільйонера в продуктах я обмежень не мала, тож і готувала так, як було треба за рецептом. Кілька видів риби, мідії, креветки — все пішло  у справу. Приготувала я і хрумкі грінки з багетом і часниковий соус. 

Тож поки Олесь мив руки і переодягався, я розставляла тарілки на столі, а в кінці принесла велику супницю.

Будинок Олеся був першим місцем, де я взагалі побачила, що супницю використовують. А не відкладають як непотрібну деталь сервізу. 

— Виглядає смачно, — прокоментувала суп Ольга Степанівна. — Коли ми були у Марселі, я куштувала суп в різних варіаціях. Мушу визнати, зовнішньо тобі, Ірочко, все вдалось повторити. 

— Ба, я ж казав, що Іра майстриня на всі руки, — весело відповідає Олесь. 

Я усміхаюсь. Ну принаймні не дарма стояла на кухні. 

— Смачного, — бажає Костянтин Ігорович. Кладе ложку супу до рота і застигає. Потім обережно ковтає і кладе ложку. Після чого тягнеться до склянки.

Моя радість змінюється здивуванням. Суп пробує стара. Варто їй пригубити трішки і вона кривиться:

— Це абсолютно не їстівна страва! — каже суворо.

— Як так? — ми з Олесем пробуємо суп синхронно. 

Він настільки солоний, що його й справді неможливо їсти. 

— Ну буває, — знизує плечима дід. — Пересолила. Може забулась і посолила двічі… Олю, пам’ятаєш, як ти варила…

— Мовчи! — обриває його Ольга Степанівна. — Я все розумію, але бачу, що покластися на Іру як на помічницю ми точно не зможемо.

— Ба, це просто технічна помилка, — заспокоює її Олесь. — З усіма таке може трапитись.

— Там від обіду залишились ліниві голубці, — кажу я тихо. — Якщо хтось хоче їсти, я принесу.

— Я допоможу! — говорить Олесь, і справді бере тарілки з неїстівним рибним супом та йде за мною на кухню.

Мені так образливо. Я чудово знаю, що суп був ідеальним на смак, коли я знімала його з плити годину тому…