Глава 25. Іра

Я ще ніколи не готувала обід в судочках для мільйонера. Здавалось, що Олесь візьме і відмовиться. Але ж треба було якось демонстувати свою турботу, щоб бабуся нас не розкусила. Бо Олесь примудрився зіпсувати все, що тільки можна. 

Напився. Привів свого придурковатого товариша. Який то ліз мені облизати руки, то і зовсім коли я його проводила за сідницю ущипнув і запропонував поїхати з ним розважатись, поки Олесь спить. 

Здається, він не вірив в те, що Олесь міг знайти собі дівчину. Це красномовно описувало самого Олеся. Гультій. Здається, рожеві окуляри, які я начепила мимоволі на себе, почали з мене сповзати. 

Олесь і Ольга Степанівна спостерігають за мною злегка шоковано. 

— Ірочко, то зайве, — каже нарешті бабця, оговтавшись від несподіванки першою. — Олесь не буде їсти вчорашні налисники. Чи що ти там йому хочеш всунути? Ну справді, він шо в ресторані не поїсть? 

— Я приготувала зранку міні-піци, — кажу я. — В ресторані таке не подають.

— Авжеж! В ресторані…

— Ба, будь ласка не влаштовуйте сварку, — видає Олесь, притуляючи руки до скронь. — Я візьму все, що Іра покладе. Вона ж старалась. 

Хай бере. Хоч водію віддасть, хоч викине десь по дорозі. Мені байдуже, переконую я себе. 

Я вже готова завести календарик і відмічати в ньому дні до закінчення контракту. 

Мене ледве не нудить від обох. І бабці, яка вважає, що знає все краще, і від Олеся. Якому не треба ні дівчина, ні тим паче нормальна дружина. Йому й з товаришами непогано. ТІльки от чому мене це так бісить? 

— Дякую, люба, — Олесь бере з моїх рук пакунок, а потім нахиляється і коротко чмокає мене в губи. 

Звісно тому, що бабуся дивиться. Але я все одно червонію. 

— Я проведу тебе, — кажу йому. 

Ми йдемо до передпокою, і відділившись на достатню відстань від Ольги Степанівни, я не витримую: 

— Якщо ти не відмовишся від своїх дурних звичок хоч на час контракту, то нас розколять дуже швидко, — шиплю я йому. — Не думай, що я сама все буду витягувати! Ти теж…

— Благаю, не читай мені нотацій хоч ти, — в очах страждальний вираз. — Те, що було вчора то одиничний випадок!

— Всі алкоголіки так кажуть! — фиркаю я. 

— Іро! Як ти можеш таке про мене думати! — він показує праведне обурення і збентеження одночасно. 

— Роблю висновки з твоєї поведінки! 

Олесь зітхає. А  в наступну мить притягує мене до себе, і палко цілує. Його рука опиняється на моїй потилиці, інша обіймає за талію. Відчуття таке, мов мене під гарячу воду кинули. ТІло відразу згадує всі його вміння і наші пригоди. І бажання спалахує, як сухе сіно від іскри. Я стогну, мимовільно притискаючись до чоловіка всім тілом. Моє тіло скучило за ним. Курва! 

— Кхм! — чую мов крізь вату я якийсь звук. 

— Ой! — Олесь так само різко відпускає мене. — Ба, ти щось хотіла? 

— Вже нічого! — Ольга Степанівна різко йде з передпокою.

По тілу прокочується розчарування, коли я розумію, що поцілунок був лише виставою для неї. 

Я озираюсь  вслід бабці. Що б вона не хотіла, а ситуацію ми трішки виправили. 

— Сьогодні ввечері будь вдома вчасно, — кажу я Олесю. 

— Буду, обіцяю, — він усміхається. А потім виходить з будинку. 

Без нього стає порожньо. Він якимось чином примудряється однією своєю присутністю створювати фонове тепло, в  якому  я гріюсь. 

Я повертаюсь до кухні, аби прибрати там після готування сніданку. Навіть не знаю, що мене потягнуло сьогодні готувати так рано. Певно те, що спати поруч з Олесем я все одно нормально не могла. Він притягував мене до себе уві сні. Обіймав так міцно, що я ледве дихати могла. Це було приємно. Аж занадто. Але з іншого боку  я не могла заснути від того, що кожен необережний дотик пробуджував бажання. 

З Віталиком  у мене такого ніколи не було. А тут мов з ланцюга зірвалась. Дивлюсь на мільнера свого і відразу збуджуюсь. От тільки нехай тіло і дурне. Та керує ним розум. Я чудово розумію, що для Олеся я можу бути коханкою, тимчасовою розвагою, але аж ніяк не чимось більшим. Тому не варто запливати туди, де мене зжеруть акули. 

— Ірочко, ти вже награлася з плебейською їжею? — роздивляючись маленьку піцу, питає Ольга Степанівна, коли я повернулась на кухню. — Може сьогодні вже приготуєш щось варте цього будинку? 

— І що б ви хотіли? Сморчків вчора так і не привезли. Кажуть на них зараз не сезон…

— Буаябез! — гордо видає бабця. — Класична страва французької кухні. 

— Як скажете, — я усміхаюсь. Про те, що це суп бідняків, який готували з невдалих уловів бідні рибаки, я їй напевно скажу згодом. Навіщо розчаровувати людину.

— А що тут так смачно пахне? — посмикуючи вусами мов кіт в кухню впливає Костянтин Ігорович. — Булочки чи що це?! Іро, я ще під враженням від твого пирога, а тут таке…

— Це просто піца! — каже сердито Ольга Степанівна. 

— А на обід у нас рибний суп, — кажу я.