Глава 22.Олесь

По обіді справи так закрутили мене в свій вир, що я й думати забув про обіцяні речі, по які мав би поїхати до подруги Іри. Та й, якщо чесно, про свою авантюру я теж зовсім не згадував, бо сьогодні мав усі шанси укласти договір, який дасть мені шалені можливості. Ну і статки, звісно. Хоч бізнес мені подобався не через те, що я гарно заробляв. Швидше, то були приємні бонуси. Але займатися справою, яку любиш — ось справжній кайф. Це була моя головна пристрасть.

Як і очікувалося, договір "вигорів" і угода відбулася. Коли всі підписи були поставлені, я відчув неабияку радість і гордість за свою команду. 

— Це потрібно відзначити! — радісно промовив Артем.

— Сьогодні в мене вдома вечірка, тож очікуватиму на вас, панове. Відсвяткуємо вдалий контракт з розмахом. Що скажете? — настрій нового партнера був очевидним. Але я ніколи не був любителем таких заходів — одна справа, коли це своя компанія, а зовсім інша, де свято чуже і тобі вручають запрошення в останню мить. Але як би то не було, саме на таких заходах зазвичай відбуваються хороші знайомства і домовляються про чудові угоди. Це все світ безкрайніх можливостей.

— Що можна відповісти на таке щедре запрошення? Лише одне: "о котрій зустрічаємося?" — весело промовив я.

— Оце по-нашому! Я передбачаю початок довгої співпраці, — відповів Гліб Васильович і потиснув мою долоню своїми двома руками. Це було одне з найміцніших рукостискань в моєму житті.

— До вечора, — узгодивши час і місце зустрічі, попрощався партнер і покинув залу для засідань. Ми ж з Артемом і Назаром, нашим головним юристом, вийшли, щоб повідомити добрі новини усій команді. Працівники радісно заплескали в долоні. Наш колектив був невеликим, а від того дружнім.

— Олесю, то як, йдемо на вечірку? — поклавши руку на моє плече, промовив Артем.

— Ти ж усе чув, — не зрозумів питання я.

— Я ось думаю взяти з собою Віку, як плюс один. Як думаєш, погодиться?

— Вона, звісно, обожнює тусовки, але після вашого останнього скандалу, — я знизав плечима. — Крім того, це по роботі, а не просто п'янка.

— Так, вона знудиться, — погоджується Артем. — А ти запросиш свою нову пасію? Я заінтригований, хто ж там такий таємничий, що просить нашого боса купити нічну сорочку.

І тут мені, мов вистрелили в голову. Я ж зовсім забув про Іру. Про вечерю і бабусю! Адреналін від підписання угоди так сколотив мою кров, що я пообіцяв те, чого не зможу виконати. Прокляття!

— Чорт! — не стримуюсь я.

— Що таке? — дивується друг.

— Я не піду на вечірку до Гліба, — зітхаю.

— Як це? Що ти таке вигадав? — його брова повзе угору. 

— Обіцяв Ірі прийти на вечерю. Вона там з бабусею сама. А мою бабцю ти, загалом, знаєш, правда ж? 

— Так, вона ще той термінатор, — погоджується друг. Ми з Артемом виросли разом. Не згадати, в скількох пригодах були удвох. Удвох і отримували тлумаків від Ольги Степанівни. Втім, зараз я думав не про те. Згадалося, що сьогодні Іра теж назвала бабусю термінатором. Це усміхнуло.

— Нічого страшного. На вечірку підеш ти і Назар. Вас буде достатньо. А від мене ти передаси вибачення і...

— Маячня! Не дурій, Олесю! Якщо ти не підеш, це буде багато означати. Хочеш образити Гліба Васильовича? Тобі в ніс колять кілька мільйонів, які ми матимемо від цієї співпраці? 

— Дідько б тебе вхопив, — розумію, що Артем безперечно має рацію. А в мене банально нема виходу. Я маю там хоча б з'явитися.

Що ж, доведеться форсувати події. Добре, що Іра не справжня моя наречена. Я плачу їй чималі кошти, тож вона мусить потерпіти цей тиждень. Відгуляємо дідусів ювілей і забудемо про все це, як нічого не було.

Але спершу треба подбати про речі, бо я вже встиг двічі про них забути.

Прямо зараз же відправляюся до Ілони. Фінансист, мов коршун, слідує за мною, але я не зважаю. Врешті його присутність не бентежить мене в розмові з секретаркою. Я й не дуже помічаю його.

— Ілоно, я надішлю тобі список речей на телефон. Потрібно, щоб ти все купила і відправила кур'єром до мене додому з поміткою "Для Ірини", — таке завдання вона отримує вперше, тож розгублено киває. Я не з тих бізнесменів, для яких секретарка пише дружині привітання на річницю весілля. Вважаю, що обов'язки цієї дівчини закінчуються рівно на тому, що потрібно для роботи, а не мого приватного життя. Але сьогодні виняток.

— Добре, — киває вона, переглядаючи список, а тоді уточнює: — А розмір? Побажання? Стиль?

А чи то я знаю? В Артема вже відвисає щелепа, а я намагаюся згадати, що я взагалі пам'ятаю про жіночі розміри... І розумію, що нічого.

— Зараз, — дістаю телефон, щоб подзвонити Ірі. І тут уява малює розмову, яка станеться імовірно. Скажу дівчині, що затримаюся. Але там поруч бабуся. І почнеться: “Яка ще вечірка? Ти підеш на п'янку, а свою дівчину кинеш тут? Що це таке? Я тебе такого не вчила! Це пояснюється лише, якщо твої наміри не серйозні. Але коли це так, то нащо приводити її в наш дім?”

Неіснуюча розмова так реально прозвучала в голові, що я ховаю телефон назад. А тоді дивлюся на Ілону і розумію, що розмір так і не дізнався. Доведеться щось вигадувати,бо дзвонити туди я не хочу. Там зараз буде мінне поле. Доплачу Ірі за ці незручності. Втім, зараз я обновлюю її гардероб, тож вважатимемо, що це і є та плата.