Глава 18. Іра

Лежу і думаю як мені бути. Осад від розмови з Костянтином Ігоровичем, звісно, залишився. Але вже відчувається не так сильно. Обманювати літніх людей не добре. Та з іншого боку — хіба не Олесь в цьому винний? От він нехай і мучиться докорами сумління. 

Моя ж совість має залишитися чистою. 

Я прислухаюсь до його дихання. Наче рівне. От же щастить гаду, спить собі й не думає про наслідки. То і я б мала спати. 

Вслухаюсь в Олесеве сопіння. І мимоволі намгаюсь знайти зручну позу. Але ліжко хоч і м’якеньке, і таке велике, а спати на ньому абсолютно незручно. На розкладушці у Солі і то б було краще.

В голову лізуть всілякі думки. І не всі вони пристойні. 

Мимоволі підсуваюсь до Олеся ближче. Від нього дуже смачно пахне. Так і хочеться носом в спину вткнутись. І дихати ним хочеться. Але це ж майже збочення якесь! Так не має бути.

В дрімоту я провалилась зрештою. Напевно наливка зіграла свою роль. Але снилось мені зовсім якась маячня. Руки теплі на моєму животі. Вони погладжували його значну округлість, а потім я і голову темну роздивилась. Вона належала Олесю, той схилився і поцілував мій живіт. І я чітко розуміла, що там наше маля. І чомусь захотілось плакати від щастя. 

Я і схлипнула. Майже прокинулась. Але чиїсь сильні руки притягнули мене до великого теплого тіла, і плакати перехотілось. Було так затишно, вперше за багато років мені було безпечно в абсолютній темряві. Поруч здіймались від рівного дихання чоловічі груди, я чула як б'ється його серце під вухом. В кайданах сну не було ніяких сил звільнитись з цих обіймів. Та і не хотілось. І  я здалась. Дозволила собі це. Зрештою це не ганьба. На сьогоднішню ніч він ще мій офіційний хлопець. 

— Іро, — хтось ніжно шепотів на вухо моє ім'я. — Прокидайся, Іро. 

Я сонно потерла очі, і розплющила їх. Олесь був дуже близько. Так, що я навіть світлі крапинки в його очах роздивитись могла, в оточенні темнішого кола… Тілом відразу пробіглась гаряча хвиля, і стало якось навіть ніяково. Він злегка клацнув мене пальцем по носі. 

— Доброго ранку, спляча красуня, — сказав, і переконавшись, що  я вже не сплю, відпустив мене з своїх обіймів. — Давай хутенько збиратись і вшиватись, поки ба спить. 

— Ми підемо по англійськи? — запитала я, потягуючись. Від моїх рухів його погляд став темнішим, так що я знову відчула все своє тіло якось по-новому. Віталій ніколи на мене так не дивився. Наче голодний вовк, готовий накинутись і з'їсти. 

— Ти хочеш зустрітись з нею ще й за сніданком? — Олесь усміхнувся. — Повір, я добре знаю свою бабцю, краще нам втекти.

Хто я така, щоб з ним сперечатися? Тож ми квапливо почали збиратись. Я замкнулась у ванній, наспіх вмившись і почистивши зуби. Потім так само швидко одягнула свою сукню. 

Мені було навіть трішечки шкода покидати цю спальню. Вона наче Ноїв ковчех на одну ніч прихистила мене від проблем. Але все ж час ставати знову дорослою і повертатись до реального життя. 

Тихо, мов злодії, ми з Олесем виходимо в коридор. 

Я знову дивуюсь тому, як у будинку незвично спокійно. Немає жодного зайвого звуку. Але від того і наше дихання чути напевно далеко. Особливо обережно Олесь йде біля одних із зачинених дверей. Майже навпочіпки. Розумію, що за тими дверима напевно й ховається дракон у спідниці. 

Ледве стримую нервовий сміх. Ми зараз нагадуємо двох котів, які нашкодили. Іра, майже тридцять рочків, тікає від страшної пенсіонерки. 

Першого поверху ми дістаємось без проблем. А от там вони нас і настигають. 

— Я не можу знайти твоє пальто, — розгублено зазираючи до гардеробу в передпокої, каже Олесь. 

— Без пальто я нікуди не поїду, — зауважую я. Я не настільки багата, аби дозволити собі розкидатись якісними речами. А за пальто нехай і два роки тому, та віддала я гарні гроші. 

— Я тобі нове куплю! В місті! — обіцяє Олесь. 

— Мені не треба нове. Мені моє треба! 

— Завтра привезу тобі твоє! Будеш два мати, Іро! Ну не будити ж мені увесь будинок в пошуках твого верхнього одягу! 

Мить вагання коштувала нам дорого. 

— Діти! Ви що і снідати не будете? — згори сходів лунає суворий голос. — Олесю, ти гастрит собі вирішив надбати передчасно? 

— Попались, — приречно зітхає Олесь. — Ба,  у мене багато справ. Поснідаю в місті.

— Хімію ресторанну? — Вона поволі спускається до нас, в халаті одягнутому поверх нічної сорочки. Навіть в такому вбранні більше схожа на якусь герцогиню, ніж на бабусю. 

Я поруч з Ольгою Степанівною виглядаю дуже недолуго. Ненафарбована, з рудуватим волоссям зібраним у хвіст, і веснянками, які так яскраво проступають на шкірі, варто лиш мені розхвилюватись. А  я зараз хвилююсь ще й як. 

— Ба, скажи краще де Ірине пальто, — зітхає Олесь. 

— Я його в хімчистку відправила, там на рукаві пляма була, — осудливий погляд  в мій бік. — Якраз після сніданку привезуть. 

Ми з Олесем вже прекрасно розуміємо, що вибору у нас немає. Нас загнали в пастку, і доведеться грати за правилами старої.