Глава 17. Бабуся

Що ж, мені все було цілком зрозуміло. Мій дорогий внучок безнадійно закоханий. І я б ще хоч зрозуміла, якби дівчина справді була гідна. З пристойної сім'ї нашого кругу, з вищою освітою, амбіційними планами на життя... Але з амбіцій у цієї Іри лише мрії про багатство мого Олеся — це ясно. І хай вже зараз вона не представила своїх претензій, я бачила масу історій, які починалися однаково і завершувалися цілком передбачено.

Коли Лілічка, моя донечка, і її чоловік потрапили в автокатастрофу, я не впала в розпач. Просто не мала часу, не було змоги. Я заприсяглася собі не занепадати духом, не здаватися до тієї пори, поки життя Леся не буде влаштоване. За це я просто померти ладна. Тож я буду не я, якщо дозволю моєму хлопчику задурити голову.

"Дай їй шанс. Ти її зовсім не знаєш. Вона надзвичайно хвилювалася, дуже хотіла сподобатися, бо знає, що ви важливі для мене. Неможливо отак глянути і розгледіти в людині її душу. Адже цьому ти вчила мене. Правда ж? Будь ласка, не поспішай з висновками" — в голові лунають слова, як зіпсована платівка. Небесні ангели! Коли я почула це від Олеся, одразу збагнула: його серце зайняте, а від того очі сліпі. Він надто добрий, щоб усвідомити просту річ: навіть, якщо Ірі він потрібен не заради грошей, їх союз наперед приречений. Ну не буває такого, щоб люди з різних світів зійшлися, а гори не впали. Щось неодмінно піде не так. Або гроші розбалують Іру і вона перетвориться на розбещену істеричку. Або ж вона просто не впишеться в коло, змушуючи мого внука соромитися її на кожній пристойній вечірці. Потім підуть зради, він не захоче проводити з нею час, в результаті серця обох будуть розбитими.

Не злічити скільки разів я повторювала, що слід обирати собі дівчину з свого кола. Хоч як би жахливо це не звучало, така істина нашого світу.

Думки перервав прихід Кості. Мій чоловік, думаючи, що я вже сплю, вирішив добрати те, що не встиг за вечерею. Та я пробачала йому ці маленькі слабкощі, як не як вже сорок років прожили душа в душу.

— Знову наливку тягнув тишком-нишком, — з нотками докору промовила я, коли він ліг на ліжко і спробував мене обійняти.

— Я в себе вдома ні від кого не ховаюся, — прокоментував він.

— Тобі ж не можна.

— Якщо не можна, то й не змушуй мене пити ліки. Вони теж на спирту, — хмикнув він, відкинувшись на подушку. Я повернулася до чоловіка і піднялася на ліктях.

— І як тобі наша гостя?

— Навіщо ти питаєш, якщо вже сама склала про неї свою думку і всеодно не послухаєш моєї, — бурчить він.

— А може я хочу дізнатися твою?

— Не перший рік разом живемо, — всміхнувся він. — А якщо хочеш почути, тоді слухай. Я вважаю, вона чудова пара для нашого внука.

— Ач ти! Спи краще, — відмахнулася я. Теж сліпий, мов кріт, хоч і не закоханий, на відміну від Олеся. Того я хоч зрозуміти можу: молодий, дурний. А цей то чого такий, як дитя мале?

— Я ж казав, — спокійним і навіть веселим голосом мовив Костя. — А все ж раджу тобі скористатися нагодою і залишити Іру собі в помічниці. По-перше, ти зможеш ближче з нею познайомитися. А по-друге, не впускатимеш в дім чужих людей. 

— А це ти загалом непогано придумав все ж таки, — мені спала блискуча ідея. 

Якщо молодята поїдуть в місто, вплинути на хід їхніх стосунків я не зможу. Але якщо вони залишаться тут на цей тиждень... Я матиму можливість не лише пізнати цю Іру, але й відкрити на неї очі Олесю. Обід для вищого рауту — це не меню в садочку. Тут вміння приготувати манну кашу на молоці ніяк не допоможе. Якщо мій внук такий переконаний, що знайшов кохання свого життя, то хай побачить її поруч з людьми нашого кола. На фоні Оксаночки ця простенька кухарка одразу зблідне. І, хтозна, може саме так він зверне свою увагу на мою протеже.

Сон зник одразу. Зловивши свій заряд бадьорості від геніального плану, я встала з ліжка й перейшла до письмового столу в іншій частині спальні. Увімкнувши світильник, я дістала з шухляди ручку та свій блокнот і стала складати вишукане меню для свята, яке має приготувати для нас Іра. Не спала дві години, ретельно підбираючи страви. 

Знаю, спершу Олесь захоче вступитися за свою дівчину, але в кулінарії не буває тиранії. Це мистецтво. І якщо наша гостя цього не зрозуміє, це не моя проблема. Цього разу я буду дипломатичнішою і мудрішою, ніж будь-коли. Проте слово своє, дане на могилі моєї дочки, я стримаю — захищатиму внука, чого б мені це не коштувало.