Глава 16. Олесь

Дідусь, коли бажав "неспокійної ночі", як в воду дивився. Хоча він мав на увазі зовсім інше, та спокоєм навіть не пахло.

По-перше, заснути виявилося завданнячком з зірочкою. Коли поруч лежала Іра, хай і вона майже звисала з іншого краю ліжка, думати про щось, окрім спогадів її пристрасті, я не міг. Хай дівчина минулої ночі була дещо захмелілою, але я ж то ні. Я пам'ятав кожну дрібницю, і те, як вона палко горнулася, і як ніжно торкалася мого тіла своїми тоненькими пальчиками, викликаючи хвилю полум'я і тремтіння. Смак її поцілунків, шкіра, мов із шовку... Надто яскраво, надто не забвенно.

Може річ у тому, що минуло замало часу, а вона знову поруч. Може в іншій ситуації я б і думати про неї забув. Але... я не в іншій. Я саме в цій.

Зиркаю на красуню. Крутиться. Не спить. На думку спадає, що коли ініціатива того разу була від неї, то сьогодні моя черга. Але...

Я не можу так чинити, бо за цю ночівлю я їй плачу. Виходить, якщо зараз почну клеїтися, то теж ніби за гроші. Образити так дівчину, яка мені симпатична, я не можу. Минула ніч була радше виключенням для мене. Тепер же час трохи думати головою.

Згадую про техніку дихання, яка допомагає розслабитися, заспокоїтися і заснути. Це саме те, що мені потрібно.

Вдих — видих. Порахувати до шести. Вдих — один, два, три, чотири, п'ять. Видих — знову рахую. І аж до тієї пори, поки не спроможуся заснути. Мозок зосереджений на цифрах. Я відчуваю, як серцебиття стає врівноваженим. Здається, мені навіть ввижається марення.

Точно, я бачу сон. Мій офіс. Я готуюся до зустрічі з партнерами, нервово шукаю потрібний мені звіт від аналітиків і ніяк не можу знайти. Раптом двері відчиняються. Входить Іра. У чорній сукні від Кутюр з розрізом по всій нозі вона виглядає приголомшливо. Так, що я одразу забуваю і про звіт, і про партнерів. 

— Що ти тут робиш? — питаю, дивуючись, що виглядає вона зовсім не як при минулій зустрічі — вся така ефектна і епатажна.

— Граю твою наречену, — відповідає і присідає на стіл переді мною, а тоді пристрасно цілує. Я хотів би спитати, чому тут, на роботі, і взагалі як вона пройшла повз охорону, але всі мої думки миттєво зникають. Як враз...

Якийсь гуркіт з реального світу змушує мене випірнути з галактики снів.

Підстрибую на ліжку і озираюся, не в силах зрозуміти, що відбувається. Однак чітко розумію перше: поспати мені сьогодні не вдасться. Або хоча б поспати без еротичних марень. І друге: об'єкт моїх бажань десь зник.

Куди ділася Іра я не розумів, але розмірковувати не збирався. Збирався піти і з'ясувати. Тож, не знайшовши її в ванній кімнаті, вийшов у коридор. Проте вже тут розпочалися мої пригоди.

Ступивши всього крок в м'яку темряву ночі, я наштовхнувся на дівчину. В повітрі пролунав її зляканий зойк, а за мить мені по голові прилетіло чимось твердим. Тепер вже скрикнув я і поспішив заявити про себе:

— Це я, Іро! Це я!

— Олесь? — її голос був тремтячим, а ще сповненим вини. — Я ж темряви боюся... 

— Пам'ятаю. Але те, як ти реагувала на неї минулого разу, мені подобається більше. Чим це ти мене? — заходжу до кімнати, щоб увімкнути світло.

— Та нічим, — ніяково мовить вона, а коли світлодіодна підсвітка засвітилась, я побачив, що вона щось за своєю спиною ховає.

— Що там в тебе? — зацікавився. Голова трохи боліла. 

— Нічого... — Іра вперто ховає щось за собою. Мені довелося постаратися, обхопивши дівчину двома руками навколо талії, щоб дістати знаряддя самооборони. Ними виявилися тапочки.

— Серйозно?

— Ти мене злякав!

— І коли ти встигла роззутися?

— Як ти вистрибнув на мене! Я ж злякалася! Ти ж знаєш, що я боюся... —  плаксиво озивається.

— І куди ти ходила взагалі?

— Та ну тебе! — відмахується вона і йде до ліжка. А я слідую за нею, мимоволі згадуючи сон.

Трохи тримаюся за голову, сідаючи на свою половину перини. Іра пильно роздивляється мене.

— Дуже болить? — в голосі чути турботу.

— Нічого, я житиму, — всміхаюся.

— Можна я гляну? Хоч би не було крові... Я ж ненавмисно. Якось несвідомо вийшло. Я справді темряву...

— Так, боїшся, знаю, — підхоплюю. — Ну, глянь. Дякую за турботу.

Вона підсідає ближче. Відчуваю аромат її парфумів з легкою квітковою ноткою. Такий легкий і спокусливий. Важко ковтаю клубок, що з'являється в горлі.

— Я мушу переконатися, що ти ок. А то ще вирахуєш з моєї зарплати за фізичну шкоду.

Іра ніжно перебирає пальцями моє волосся, від чого моїм тілом пробігає хвиля вогню. Мовчання стає надто інтимним, тож я стараюся розбавити його.

— Самозахист в тебе на висоті. Тепер я за тебе не хвилююся.

Вона усміхається.

— Стараюся. Ну все, ти житимеш. Крові нема.

— Чудово, — я піднімаю погляд до неї. Її обличчя надто близько. Наші дихання сплітаються. Розумію, що до її вуст лише кілька сантиметрів. І я вже майже готовий їх здолати.