Глава 15. Іра

Обертаюсь на голос. Від дверей відділяється тінь дідуся. Він підходить до мене ближче, і з цікавістю дивиться на їжу. 

— Теж не можу заснути, якщо не перекушу щось, — каже. 

Свого офіційного вбрання він позбувся. На ньому смішна піжама в смужку. Він бере шматок буженіни, закидає її до рота, і задоволено мружиться, поки його вуса смішно смикаються в такт роботи зубів. 

— Ви їжте, не бійтесь, я нікому не скажу. 

— Та я і не боюсь, — знизую плечима, і роблю собі бутерброд. 

— На суху воно не так йде, — каже Костянтин Ігорович. — Будете наливочку? 

— Ну я не знаю…

— Та п’ять крапель, за компанію. На порічках робив! 

Він лізе в шафку, довгенько там копирсається, переставляючи баночки і скляночки, і витягує на світло пляшку з темно-червоною рідиною. 

— Для сну і апетиту саме те, — видає, розливаючи в маленькі склянки наливку. 

— Ну дякую, — вирішую, що від п’ятидесяти грам наливки мені погано не стане. 

— За знайомство, — Костянтин Ігорович перехилає свою чарку, і відразу закусює.

Я повторюю за ним. Наливочка виявляється солодкою і несподівано дуже міцною. Ледве стримую кашель. 

Теж тягнусь до тарілки з їжею. 

— Десь ще курка була, — каже дід. 

Йде до холодильника, виймає її теж на стіл. 

По тілу розливається приємне тепло. А апетит стає просто звірячим. Наливка й справді у дідуся чудодійна. 

— Ви така худенька, Іро, — каже дідусь. — Дивитись на вас шкода. Давно з Олесем зустрічаєтесь? 

— Та  недуже.

— Воно і видно. Треба, щоб він вас відгодував, — дід наминає курячу ніжку, підсовуючи другу мені. 

Я не відмовляюсь. Сидіти на кухні з цією майже незнайомою людиною мені несподівано комфортно. Чи то наливка його подіяла. Чи просто він людина така. Але я його майже не соромлюсь. Він розповідає про те, як будували цей будинок. 

— У нас була квартира в центрі. Велика, чотирьохкімнатна, мені її на заводі дали. Але Олесь впевнений, що нам в глушині буде краще. Тут і сусіди за кілометр одне від одного. Єдина розвага — наш садівник, толковий мужик. Не розумію, чого його Оля недолюблює? 

—  А вона взагалі когось любить? 

— Ну Оксану звісно… 

Дід замовкає. Дивиться питливо на мене. Я не знаю хто така Оксана, і чому Ольга Степанівна її поважає. Але і вникати в це не хочеться. А дід змінює тему. 

— От мені ви подобаєтесь. Олесю треба така жінка, щоб без зайвих понтів, щоб проста і любила його просто, не за гроші і статус.

— Звідки ви знаєте яка я? — не знаю як реагувати на щирість Костянтина Ігоровича.

— Так по вас відразу видно. Інша б дівчина, знаючи про статки Олеся, відразу по бутиках його потягнула б —  така нагода як знайомство з родичами не часто випадає. Приїхала б при параді, ще б і прикрас стрясла з хлопця. А ви відразу видно — скромна людина. І пара ви з Лесем гарна. Діточки будуть як янголята. Оля заспокоїться як ви народите і полюбить вас так само як Леся любить. Вона в нього всю душу вклала. 

Мені стає дуже незручно. Ми з Олесем обманюємо Костянтина. Він людина справді добра. Непомітно я випиваю ще склянку наливки. Просто, щоб запити гіркоту в роті. Хочеться сказати правду. Що ніяка ми не пара.  І дітей у нас не буде поготів, бо я бракована. 

Але я лише киваю, видавлюючи з себе посмішку. 

— Піду я вже, — кажу. — Дякую за компанію. 

— Це я вам вдячний, — каже в спину дідусь. 

Я підіймаюсь сходами. В будинку незвично темно. Навіть ліхтар за вікном і той не світить. В голові злегка шумить. Наливка виявилась не тільки солодкою. Чи то може я майже цілий день не ївши виявилась не підготовленою до її дії. 

Темрява охоплює м'якими лапами. І здається  в ній причаїлись чудовиська з голками та шприцами. Я стала боятись темряву після втрати дитини. Там в тиші і абсолютній невідомості мені іноді чувся дитячий плач.  Звісно, Віталя підтримував мене тоді як міг, але його турботи виявилось замало, щоб відігнати примар. 

Треба було якнайшвидше дістатись до спальні. Але я трішки загубилась в просторі. Куди йти? Десь почувся дивний шум, схожий на кроки хижака. І щоб не розбудити бабусю, я приготувалась захищатись мовчки.