ГЛава 14. Іра

Я там залишилася лише тому, що подітись мені нікуди. Ще одна ніч в квартирі де все нагадує про Віталю? НІ, не треба. А їхати і додавати проблем Солі я теж не хочу .Звісно подруга не вижене. Але я ж розумію, що мені в її квартирі місця немає. 

Таке враження, що я просто ніде не потрібна. І нікому. Ну крім Олеся, і то з чисто діловою метою. 

Ми підіймаємось на другий поверх, де він заводить мене у свою спальню. Я її роздивляюсь з певною долею цікавості. Стримана обстановка в нейтральних тонах.

— У нас окрема ванна кімната, — каже Олесь. Можеш узяти мою футболку, впевнений в шафці є нові зубні щітки, потім вже я піду в ванну.

— Як шляхетно пропустити мене вперед, — кажу я. — Може будеш шляхетним до кінця й підеш ночувати в якусь з інших кімнат? Їх у вас тут чимало.

— Я б пішов, — він зітхає і рушає до гардеробу. — Але бабуся може й перевірити. Вона й на таке здатна. Ну і як я їй тоді це буду пояснювати? 

— Зрозуміло, —  я сама не розумію, чому червонію. Спати з ним в одному ліжку наче справа не нова. Але то було зроблено з відчаю. Минула ніч — помилка. А тепер я маю лягти поруч з ним цілком свідомо. 

Тим часом Олесь дістає мені футболку поло. За розміром вона мені буде як нічна сорочка. Тільки зараз розумію, що він великий. Природа не обділила його силою. Я поруч з ним як маленька букашка. 

Беру футболку і йду до ванної кімнати. В животі жалісно бурчить. Я так і не з’їла майже нічого за вечерею. Думала у Солі щось перехоплю. А тепер мушу спати голодна. Поруч з чоловіком, одна думка про якого породжує в мені купу збентеження й жар внизу живота. Останнє мене лякає найбільше. 

Швиденько ополоснувшись в шикарному душі, повертаюсь до кімнати. 

Поки Олесь миється, роздивляюсь ліжко. Воно велике. І напевно дуже зручне. На жаль інших меблів придатних для того, щоб спати на них всю ніч в кімнаті немає. 

Але є дуже гарний і пухнастий килим на підлозі. 

— Може ти на килимі поспиш? — кажу Олесю, коли той повертається. 

Він дивиться на мене дуже здивовано. 

— Я звісно гарно вихований, — каже. —  Але не настільки, щоб робити подібні дурниці. Місця вистачить на ліжку для нас обох. 

І лягає на свою половину. Ковдру між нами покласти, чи що? Я думаю і сама хитаю головою. Звісно ковдра це як стіна. Її ніхто не подолає. Це сарказм. 

Лягаю максимально далеко від Олеся. Хоча десь всередині мене й блукає крамольна фантазія, що якщо ми вже одного разу вчинили гріхопадіння, то можна і повторити. Проте знаю, що ніколи не наважусь на таке знову. Я і так падша жінка, ще з чоловіком не розлучилась офіційно, а вже ночую в ліжку іншого. Та ще й за гроші. Дно пробите, Іро. 

— Добраніч, — кажу Олесю. Він відвертається і дихає ніби рівно. Невже так швидко заснув? 

Мені ж сон не йде від слова зовсім. Крутитись незручно, щоб не заважати Олесю. Бік затерпає занадто швидко. Ше й голод мучить. І чому я маю мучитись голодна? Мене навіть дещо злить моя нерішучість. Я ж знаю, що в холодильнику внизу ціла купа їжі! Сама її туди допомогала складати Ользі Степанівні. 

Трішки подумавши, я вирішую, що нічого поганого не станеться, якщо я піду і поїм. 

Вибираюсь з-під ковдри і навшпиньки залишаю кімнату. Будинок темний. І такий тихий. Дуже незвично. Я прожила багато років в місті. У нас постійно чути шум. Машини їздять, за стіною люди розмовляють. То музика, то дитина плаче, то просто над головою рипить підлога в сусіда. А тут така тиша, ніби у вакуум потрапила. Але мені це навіть подобається. 

Спускаюсь до кухні. Світло вирішую не вмикати. Досить і лед-підсвітки над стільницею. Лізу в холодильник, вишукуючи там м'ясну нарізку. Точно памятаю, що ставила туди цілу тарілку, старанно замотану плексувальною плівкою, щоб не завітрилось. 

Чаю б ще солодкого. Але і так непогано. Задоволена виставляю свою здобич на стіл. 

— Кхе-кхе, теж любите нічні перекуси, Іро? — чую від дверей. Слава богу, що вже тарілка на столі стояла, а то б впустила її з переляку!