Глава 13. Олесь

Абсолютно очевидно те, що зараз задумала бабуся. Її геніальна голова вже придумала перевірку, аби виключити можливість обману. Невже ми настільки неправдоподібні? Бути такого не може. Це все мої страхи до мене говорять. Просто ба в своєму репертуарі.

Мені це не подобається. Не хочу напружувати Іру — ми домовилися на мінімум, лише одну вечерю. І тим паче непокоюся, що чим довше ми ламатимемо комедію, тим більше шансів прогоріти. Щось десь не зійдеться в розповідях — і бабуся все неодмінно розгадає. А тоді матиму вагон неприємностей. Не хочу ображати стареньку.

Та щоб я не думав з цього приводу, доведеться грати за правилами, які, на жаль, вже мені не підпорядковані.

— Так, я знаю, — зітхаю до дівчини. — Я заплачу тобі за цю ніч.

Прозвучало дико. Іра спалахнула праведним обуренням, а я поспішив виправитися, поки вона ще не почала лаятися.

— Авжеж, я не те мав на увазі. Ти ж розумієш, якщо ми зараз поїдемо в місто, це буде підозріло. Бабця все здогадається і тоді даремно ми весь вечір втрачали час. Адже ти не хочеш підставити мене, правда ж? Я компенсую всі незручності, — здається, я був дуже переконливим. Дівчина невдоволено супиться.

— Я не хочу тебе підставляти, але я про тебе ж і думаю. Твоя бабуся, варто сказати, надзвичайно прониклива. Вона стане щось випитувати (часу то для цього буде досить!), вона розколе нас, як горішок. Ми ледве вечерю протрималися, ти ж і сам бачиш, — вона хмуриться ще сильніше. Бачу, що нервує. Крутить в руках телефон і весь час зиркає на нього, мов би звіряє час. А тоді продовжує: — Ні, Олесю. Це зовсім не варіант. Треба щось вигадати.

— Так, ти знову маєш рацію. Але повір, вибору в нас нема. Все буде добре. Ми говоритимемо на нейтральні теми і зможемо пережити ще й сніданок. А потім розбіжимося, мов у морі кораблі. Я подвою твій... так би мовити гонорар... — відступати мені немає куди. Хочеш — не хочеш, але треба дограти і то так, щоб бабця не взнала про обман. 

В брехні найгірше те, що вона тягне за собою нову брехню. Все починається з одного слова, а тоді пішло-поїхало. І зупинитися не можна, інакше все розкриється. Я про це, звісно, знав. Але спокуса знайти спокій від бабчиних сватань надто велика.

По Іриних очах було ясно, що їй сподобалася мова про гроші. Та й це ясно: я здогадувався, що зараз вона в складних життєвих обставинах.

— Гроші наперед, — видає вона, чим змушує засміятися.

— А ти свого не втрачаєш, — це похвала. Молодець, реально. — Згода. Розрахуюся сьогодні, як підемо спати.

— Але якщо твоя бабуся все викриє, кошти я не поверну! — додає вона. Знову всміхаюся. 

— Так, але ми зробимо все, аби вона не викрила нас.

— Все-все? — не знаю, які картинки там спалахнули в її голові, але вона так спокусливо прикусила вуста, а її щічки порожевіли. Мені враз стало спекотно. Тьху ти.

— В пристойному значенні цього слова, — а про себе додаю: "Якщо ти не захочеш іншого".

— Добре, — вона наче полегшено видихає, але я не можу уявити, що відбувається в її світлій голівці. Ця дівчина для мене книга з таємницею.

— Ходімо до бабусі й дідуся.

— Я підійду за хвилину. Маю зробити один дзвінок.

— Авжеж. Попередь чоловіка, він, певно, хвилюється за тебе, — чорт! Нащо я це питаю? В голосі явно прозвучали ревнощі. Що за дідько? Так, в нас лише вчора був секс, але це не дає мені права лізти в її життя. Хоч як би це абсурдно не звучало, ми ледве на "ти" перейшли і то тому, щоб бабця не запідозрила.

— Чоловіка? — вона відмирає. Притискає телефон до себе, ніби потребує захисту. А я вже не шкодую, що спитав. Коли вона така беззахисна, то до чорта сексуальна. Якийсь первісний інстинкт чоловіка захищати слабку жінку. З теперішніми бізнесвумен, які мене оточують, це абсолютно забуте відчуття.

— Пробач. Я лізу не в свої справи? Просто мені здалося, що...

— Тобі здалося, — вона опускає погляд і потирає безіменний палець правої руки. На ньому не має обручки, але є слід від неї. Отже, розлучена? Очевидно ж, на чашці був надпис "з річницею". Сподіваюся, вони порвали, а не просто розсварилися. Та втім, мені то що до того? Вже завтра ми розбіжимося.

— Що ж... Я в вітальню, а ти приходь, як подзвониш, — вона киває, а я повертаюся до бабусі. Здається, вони розмовляють про майбутнє свято. 

— Де Іринка? — дідусь одразу звертає на мене увагу.

— Телефонує додому. Повідомляє, що залишиться на ніч.

— Яка мила дівчина, — всміхається бабуся. Але я знаю цю її усмішку — вона не надто щира. — Сподіваюся, вона й тебе навчить попереджати рідних, де ти.

— Ба, благаю.

— От і благай. Матимеш своїх дітей — зрозумієш, — повчально каже вона.

— Звісно.

— До речі, про дітей...

— Почалося, — коментує дідусь.

— З Ірою в тебе серйозно? — продовжує своєї бабуся.

— Так, а що? Вона не пройшла твого фейс-контролю?

— Мила дівчина, проте...

— Дай їй шанс. Ти її зовсім не знаєш. Вона надзвичайно хвилювалася, дуже хотіла сподобатися, бо знає, що ви важливі для мене. Неможливо отак глянути і розгледіти в людині її душу. Адже цьому ти вчила мене. Правда ж? Будь ласка, не поспішай з висновками.