Глава 12. Іра

Їдучи в гості, я очікувала побачити класичну бабусю. Ну може не в хустці, але таку, яка була у мене, проста, добра. 

Але розкішна пані в сукні від кутюр, з зачіскою і перлами на шиї в моїй голові ніяк не вкладалась в поняття “бабуся”. Та вона одяглась так, мов на прийом до англійської королеви зібралась! І я супроти неї сіра миша. Сукня моя, куплена років зо три тому, проста трикотажна, чоботи теж не нові. 

Так соромно  я ще ніколи не почувалась. Хотілось дременути з цього будинку. Але от біда — я й дороги назад не знайду. Заплутаюсь в їх саду і буду мерзнути там до самого ранку. 

— А вино домашнє, — тим часом розповідає дідусь. — Є у мене така, знаєте, маленька пристрасть — самому робити вино і наливочки, жодної хімії…

— Ця пристрасть тебе скоро згубить! — хмуриться “бабуся”. 

— Олю, ну що ти таке кажеш, — Костянтин Ігорович навіть здається червоніє і його вуса смішно задираються. 

Я мимоволі усміхаюсь. І пригублюю вино. Терпкувате, з якимись квітковими нотками. 

— У нас виноград свій, — розповідає дідусь Олеся. — Це вино трирічної витримки…

— У нього витримки білше, ніж у тебе, — знову кидає Ольга Степанівна. — Тільки три пляшки й лишилось з того урожаю. 

— Так три ж роки, Олю, минуло як я його зробив! За три роки й випаруватись могло. 

— Годі, — обриває його дружина. — Що ми все про виноробство та про виноград? Краще ви, Ірочко, розкажіть, чим займаєтесь.

Ой на слизьку доріжку ми ступаємо. Зараз мені доведеться вплітати в крихти правди про себе дуже багато вигадок. 

— Я домогосподарка, —  кажу, видавлюючи з себе посмішку.

Бабуся презирливо усміхається і кидає багатозначний погляд на Олеся. Навіть я в її очах читаю німий докір “невже крім дармоїдки нікого кращого не знайшов?”. 

— Як цікаво, — каже мені. — Так таки все життя ніде й не працювали? 

— Працювала, — відповідаю я .— В садочку, в їдальні. 

Випрямляю плечі. Мені немає чого соромитись. Я люблю готувати і чудово справлялась зі своїми обов'язками. Але Віталя наполіг, щоб я покинула цю роботу. Вона була занадто тяжка, і могла завадити нам народити дитину. Поки я працювала він звинувачував в усьому мої каструлі. І таки переконав мене сидіти вдома і готувати лише для нього. 

— То ви кухар? — бачу, що Ользі Степанівні я подобаюсь все менше і менше.

— Я ж казав, що Іринка чудово готує, — приходить на допомогу мені Олесь. І непомітно стискає під столом мою руку. Я йому, звісно, вдячна за підтримку. 

— Олю, нам просто фантастично пощастило! За це треба випити! — дідусь підливає мені вина. 

Але я намагаюсь пити його поменше. Мені ще повертатись до Солі. Не хотілось би приїхати до подруги п’яною. Та і взагалі я тут не пити вина приїхала, а відпрацювати гроші, заплачені мені Олесем. Це просто робота. Тож не має значення, що про мене думає його бабця. 

— І чим нам пощастило? — хмикає Ольга. 

— У мене за тиждень ювілей, ти так бідкалась, що доведеться запрошувати кухарів і в домі буде повно чужих людей. Але тепер у нас є Іра, вона тобі допоможе! — радісно каже дідусь. 

Я зиркаю на Олеся. Про таке ми з ним не домовлялись!  

— Давайте обговоримо це все після вечері, — каже він. 

— Звісно, — киває бабуся. — Ми нікуди не квапимось. Завтра зранку можна буде поговорити про все.

Її схоже чоловікова пропозиція в захват теж не привела. От і прекрасно, я теж не горю бажанням готувати на цілий банкет, та ще й під керівництвом пані Ольги. Відразу ж зрозуміло, що вона не в захваті від мене. 

Я хутко переводжу тему на Олесеве дитинство. Тут бабуся стає трішки привітнішою. Розповідати про онука їй здається приємно. А я з цікавістю слухаю, як він ріс і жив. Треба було ще в машині у нього розпитати. Але не додумалась. 

Нарешті застілля закінчується. Я розумію, ще не зважаючи на те, що було дуже смачно, я майже ні до чого не доторкнулась. Перенервувала. 

— Що ж, ми люди старі, підемо вже спати, — каже нарешті бабуся. 

— Я відвезу Іру додому, — киває Олесь.

— Навіщо? — бабуся акуратно кладе серветку на стіл. — Завтра зранку поїдете разом в місто.

— Але…

— Тобі немає чим зайнятись їздити туди-сюди? А я буду нервувати. А якщо ще й знову залишишся в місті, і мене попередити забудеш? Я вже учора думала швидку викликати, так тиск стрибнув. 

Олесь винувато опускає очі. Я ж думаю, Ольга Степанівна перебільшує. Не виглядає вона як людина, яка часто скаржиться на тиск. 

Проте в мої плани ночувати разом з Олесем не входить. Ми так з ним не домовлялись. 

— Можна ми з Олесем поговоримо? — кажу я, підводячись з-за столу. 

Куди йти я не знаю, тому чекаю поки він проведе. 

В цю мить у мене вібрує телефон. Дивлюсь на десплей, і бачу Соломію. Отже й подруга вже хвилюється де я. 

Беру слухавку.