Глава 11. Олесь

Півдороги картаю себе за те, що не продумав всю нюанси. Іра абсолютно права: бабуся питатиме. І хоч історія знайомства з дівчиною придумана щойно було правдоподібною і чудовою, явно, що цим наші розмови не обмежаться. Я намагався вигадати ще якусь правдоподібну веселу сцену, яку можна було б розказати за чаєм, але в голову лізло лише те, як вчора наші тіла спліталися воєдино. Абсолютно недоречні непотрібні зараз спогади. Тьху на тебе, Олесю! До чого це тобі зараз узагалі?!

Коли в'їхали на приватну територію нашого маєтку, Іра не приховувала свого здивування. Вона очікувала чогось простішого, а я подумав, що знову тупонув. Мав би попередити її, з ким доведеться мати справу. Втім, може вона тоді не погодилася б? Я був у її квартирі, тож міг уявити, які фінансові можливості мав її чоловік... чи колишній? До слова, з цим теж треба розібратися. Бо якщо вона заміжня і бабця це якось прочує (там телефон в дівчини засвітиться з дзвінком від "коханого"), то мені загрожуватимуть серйозні проблеми. Не хочу, щоб бабуся вирішила, що я брехун, який хоче приспати її пильність і позбутися турботи.

Припаркувавши машину, я першим покинув її. Тоді, як і годиться, відчинив дверцята для Іри та допоміг їй вийти. Вона схвильовано роззирнулася і зітхнула. Їй було чому дивуватися.

Маєток, немов величний корабель, гордо височів на вершині пагорба. Його фасад, облицьований білим мармуром, сяяв на сонці. Класичні колони підтримували масивний портик, що вів до парадних дверей із темного дерева, інкрустованого мозаїкою з натурального каменю. Великі вікна, обрамлені витонченими ліпнинами, пропускали сонячне світло, створюючи в інтер'єрі гру світла і тіні. Мансардний дах, вкритий сірою черепицею, додавав будівлі завершеності. Оточений мальовничим парком, маєток був для мене немов острів спокою серед метушливого світу. Чітко окреслені алеї і стрижені живоплоти створювали відчуття гармонії, порядку. Широкі газони, вкриті смарагдовою травою, плавно переходили в лісопарк, де росли старі дуби, липи та клени.

— Тут дуже красиво, — крокуючи зі мною до центрального входу, стиха мовила дівчина.

— Дякую, — я усміхнувся. Свій дім я любив не за пафос, а через те, як затишно тут почувався. Ніби тут я був у власному світі, де можна перепочити від всіх негараздів.

Переступивши поріг маєтку, ми потрапили у просторе фойє з мармуровою підлогою і високими стелями, з якої сяяла велика кришталева люстра. З фойє відкривався вид на простору вітальню, оброблену натуральним деревом світлих порід. М'які дивани і крісла, оббиті шовком і оксамитом, запрошували до відпочинку. Центральне місце в вітальні займав камін, облицьований мармуром. Завжди вечорами нас зігрівав живий вогонь, створюючи затишну атмосферу.

Однак, не камін і не меблі заволоділи нашою увагою. В центрі приміщення на нас очікували найрідніші мої люди бабуся з елегантною зачіскою у фіолетовій оксамитовій сукні та дідусь при обіцяному параді: в блакитній сорочці і сірих штанах. Як же він ненавидить цей офіційний стиль, але бабця і мертвого вмовить.

— А ось і ми, — радісно промовив я, обережно підштовхуючи Іру в спину. Здалося, вона вже хотіла тікати.

— Доброго вечора, — ввічливо промовила дівчина.

— Для нас цей вечір справді добрий. Нарешті наш дорогий внук Олесь привів свою дівчину. Це велика подія, — гостинно мовила жінка. Бабуся складала враження залізної леді: з бездоганними манерами і сталевим характером.

— Що ж, дозвольте відрекомендувати,— всього на мить мені стало шкода, що все це бутафорія і я просто намагаюся надурити найрідніших. Наступної ж секунди я знайшов спокій у мріях про те, що бабця більше не дійматиме розмовами про мою неприлаштованість, — Бабусю, дідусю, це Ірина, моя дівчина.

— Мені дуже приємно нарешті познайомитися з вами. Олесь стільки розповідав мені про вас, — приємно мовила красуня.

— Справді? Як це мило. І що ж він казав? — не втратила нагоду розпочати допит бабця. Іра трохи стушувалася, а я миттєво встряг у розмову:

— Що ти — мій добрий янгол, звісно, — тепло пожартував. — Ірочко, це Ольга Степанівна і Констянтин Ігорович, мої бабуся і дідусь. Люди, які мене виховали, яким я завдячую всім.

З цими словами і поцілував руку бабці. Та задоволено всміхнулася. Насправді ж я просто намагався налаштувати Іру на правильний лад, щось їй підказати. Подумки дав собі підзатильника, що не використав час у дорозі, аби розповісти їй максимум про свою рідню. І знав же, що нас дійматимуть запитаннями.

— Іринко, ласкаво просимо, — вперше озвався дідусь і поцілував руку дівчини. Він, хоч і не любив офіційних свят, та вмів поводитися елегантно, як того вимагала його дружина.

— Прошу до столу. Їжа холоне, — мовила бабця.

Я допоміг сісти Ірі на стілець поруч зі звичним своїм місцем. Навпроти нас розмістилися родичі. Аромати від дбайливо приготовлених бабусею страв витали в залі. Згадалося, що я шалено голодний, бо ж навіть не мав часу на обід, та й сніданок теж пропустив, обмежившись кавою і пиріжком дорогою на роботу.

— Ти перевершила себе, ба. Сьогодні все дуже красиве і запашне, — прокоментував я, накладаючи в тарілку печеню. 

— Сподіваюся, Іринці також смакуватиме, — всміхнулася вона.

— Як може бути інакше? Ви стільки всього приготували, — промовила дівчина.

— Я вважаю, що головний обов'язок жінки — смачно готувати, тримати будинок в чистоті і дбати про свою сім'ю. Бачте, я б ніколи не дозволила чужій жінці, себто кухарці, готувати сніданки для мого чоловіка. А ви, Іро, любите готувати? — допит розпочато.