ГЛава 10. Іра

Я думала не йти. От просто взяти і зробити вигляд, що забула. Але день був довгим і виснажливим. Я перевезла трохи речей до Солі, і поволі приходила в  повний відчай. Її квартирка була такою тісною, що я не уявляла як ми там будемо співіснувати, мій матрас зайняв ледве не третину кімнати. Ще й наречений постійно назвонював Солі, звісно, з найкращими мотивами. Я розуміла, що створюю подрузі купу проблем, і мені потрібно з'їхати від неї якнайшвидше. 

Тож треба було виходити з зони комфорту, ризикувати, і пробувати заробити. 

От тільки легкі гроші бувають лише в мишоловці. Так кричала мені інтуїція, поки я одягалась на своє недопобачення. 

А потім він все не приїздив. І я відчула себе такою дурепою. І чого  я хвилювалась, якщо воно йому й самому не треба? Напевно вдень зрозумів, що утнув дурницю. А я стільки нервів витратила на обдумування того, як себе поводити. 

Я вже майже була готова розвернутись і йти геть. Запланувала собі зайти в супермаркет, купити якогось печива до чаю, приготувати Солі вечерю, щоб вона відпочила, коли прийде  із роботи. 

Але він з’явився. 

І от я сиджу в неймовірно крутій машині, знову відчуваючи себе в ній зайвою. Але треба визнати, вдруге в ній сидіти вже було не так ніяково. 

Якщо, звісно, опустити деталі того, що власника машини я знаю на смак. 

Згадую і червонію. Щоб якось не думати про те, що  я накоїла з відчаю, я вирішую завести розмову. 

— Ви придумали легенду? — діловито питаю у Олеся. 

— Яку легенду? — він здіймає брову, не відриваючи погляду від дороги. 

— Ви що не бачили фільмів про шпигунів? У кожного гарного шпигуна має бути легенда, — повчальним тоном кажу йому. — От запитає ваша бабуся як ми познайомились, ви їй що скажете? 

Він здається знітився. Мені теж подих перехоплює. Бабусі правду знати  не треба, її тонка душевна організація може не витримати. 

— Я про це якось не думав, — каже Олесь. — А вона вмить розкусить брехню.

— Якщо ця брехня не буде скидатись на правду, — кажу я. — Так, ви чим займаєтесь? 

— Фінансами, — каже чоловік.

— Погано, — відповідаю я. — На роботі ми з вами перетнутись не могли. Та і заводити роман з підлеглими це моветон. 

— Ви так вважаєте? 

— Звісно! — впевнено кажу я. З своїм чоловіком  я теж на роботі познайомилась.  І от до чого це призвело? 

— І де ми тоді з вами познайомились? — він зупиняється якраз на світлофорі, дивиться на мене, і я буквально примушую себе не відводити від нього погляд. Дарма. Тілом розливається такий жар, що хочеться навстіж відчинити вікно. 

— Ми могли познайомитись в супермаркеті, я хотіла купити камембер на вечерю, це був останній шматок, ви його теж хотіли, але як чемний чоловік уступили мені… Ну і понеслось. То було кохання з першого погляду. Ви взяли мій номер телефону, запросили мене на побачення, приїхали з букетом гортензій, —  я вже не стримувала свою фантазію, малюючи собі в уяві ідеальну картинку того, що ніколи не могло відбутися насправді. 

— Як ви вгадали, що  я люблю брі? — він посміхається кутиками рота. 

— Ніяк, — знизую плечима. Олесь все ще дивиться на мене, і позаду починають сигналити, виявилось, що на світлофорі вже давно горить зелений. 

— Що ж ваша легенда мені подобається, — нарешті каже він, вливаючись в потік машин. — Бабуся звісно може не повірити, але вже постарайтесь її переконати. 

Хмикаю. За ті гроші, що він мені відвалив, я навіть чорта спробую переконати, що його місце в раю. Треба сприймати все, що відбувається, як роботу з гарною заробітною платою. І цю роботу  я маю виконати бездоганно. 

 Тим часом місто залишається за нашими спинами. Ми виїздимо кудись далі, про те, що Олесь міг бути маніяком, а ніякої бабусі не існує, я серйозно задуматися не встигла. Ми приїхали в елітне селище, де напевно жили одні мільйонери. 

Будинків тут було не багато. Біля кожного ледве не персональний парк, між ними ріка тече, на одному березі видніється золотава маківка церкви, трохи далі зовсім неприродньо псує пейзаж будівля торгового центру, але її ми оминаємо і їдемо далі. 

— А непогано ви тут живете, — виривається  у мене, коли ми заїздимо на приватну територію, огороджену високим парканом. 

— Можу собі дозволити для своїх рідних найкраще, — не без гордості каже Олесь.

Щось мені стає страшно. Будинок в кілька поверхів, навколо нього садок розкинувся, такий ідеально доглянутий, що над ним певно працює садівник. В будинку світиться світло  в декількох вікнах. 

Я то собі в уяві малювала сільську хатинку  і бабусю в хустинці. Але в такому будинку має жити пані з замашками англійської королеви. Моєї впевненості в тому, що я можу її зачарувати стає все менше. Але відступати запізно. 

Якби ж то я тільки знала, скільки випробувань мені готує стара пані.