Глава 9. Олесь

— Це я вам треба, а не ви мені. Не хочете довіряти — можете спокійно їхати здаватись бабусі, що ніякої дівчини не існує, впевнена, вона вам вже підшукала підходящу пару. — я навіть усміхнувся. А дівчина то непроста. Такі цікаві метаморфози з нею відбуваються, що враження, наче я беру участь в якомусь реаліті-шоу. Ну справді. Вчора вона змінила безпросвітню тугу на раптову пристрасть і потягнула незнайомця в ліжко. Зранку, мов усе те було не з нею, соромилася і боялася поглянути мені в очі. А зараз явила свої кігтики і навіть спромоглася ставити умови. Дивина одним словом.

— Що ж, ви не промах. А якщо ви втечете з грошима? Здається мені, я не готовий до такого ризику... — якщо треба, я можу й поторгуватися. Врешті не був би я таким успішним бізнесменом, якби не володів вмінням домовлятися.

— Я теж не готова до того, що ви мене просто використаєте і викинете без обіцяної плати... — сказала та, що запросила незнайомця залишитися з нею на ніч. Я знову всміхнувся, проте нічого не сказав.

— Що ж, здається, я маю компроміс для нас, — я по-діловому склав руки перед собою. 

— Слухаю вас, — вона вчинила так само. Я подумав про те, як комічно виглядала зі сторони ця ситуація. Та на щастя, зі сторони не було кому дивитися (я все ж відкидав випадкову ідею про реаліті, це все навіть для шоу було надто сюрреалістично).

— Зустрічаємося о четвертій біля вашого дому. Тоді отримуєте половину. А після успішного вечору з бабусею — решту. Так кожен з нас матиме гарантію, що інший не підведе.

— Що ж, це розумно, — Іра кивнула. — Але треба змінити місце зустрічі. Я сьогодні їду звідси.

— Не питання. Куди за вами заїхати?

— Зустрінемося в центрі? Біля супермаркету, де вчора познайомилися, — вона сором'язливо опустила погляд, певно згадуючи, що послідувало після нашого знайомства. 

— Згода, — я зиркнув на годинник і згадав, що катастрофічно спізнююся на роботу. Що ж, тут я наче вже все вирішив. — Допомогти вам... з речами... чи...? Може підвезти кудись?

Та все ж я не міг просто повернутися і вийти. Часом бабусине виховання дошкуляло. Було б значно легше не думати ні про кого, крім себе, але я так просто не вмів. Та й учитися не хотів.

— Я впораюся, дякую. Вас чекають юристи, — вона кволо всміхнулася і підійшла до стіни, ніби звільняючи для мене вихід. Я кивнув і рушив до дверей. Однак не встиг зробити кілька кроків, як враз...

— Олесю!

Я зупинився. Чомусь моє ім'я в її вустах звучало, мов чарівна мелодія. Зловив себе на дивній думці, що хотів би, аби вона покликала мене ще раз. Проте я повернувся на голос і подивився на Іру. 

— Що мені вдягнути? Ну, щоб сподобатися вашій ба?

Складно обирати одяг, якщо ніколи не бачив вмісту шафи. Я ж не уявляю, які образи має дівчина. Чи носить вона сукні? А підбори? Яким кольорам надає перевагу? 

— На ваш розсуд, — спершу сказав, а тоді уявив її в екстравагантному міні або куртці з шипами і додав: — Але бажано щось консервативне. Зможете підібрати? Якщо потрібно, купіть, я компенсую вартість.

— Добре, — вона кивнула. — До зустрічі.

— До зустрічі, Іро, — впевнено мовив я і нарешті покинув цю квартиру.

Вже дорогою в офіс я подумав, що таки дурень! Слід було взяти номер її телефону. Що, якщо вона все ж не прийде? Як тоді викручуватися перед бабусею?

Ніби на доказ моїх думок телефон забринів мелодією.

— Так, ба, — промовив я, зітхнувши. Невже вирішила все скасувати?

— То що, вас чекати? — спитала вона, передбачаючи лише одну відповідь. Іншої бабця просто не прийме, хіба ж я її не знаю? На підтвердження цих думок, одразу додає: — Я вже тісто на пиріг замісила.

— Ми постараємося, — намагався не обіцяти нічого, якщо Іра таки підведе. Втім, мені здалося, їй справді потрібні гроші, тож вона буде.

— Будьте так ласкаві, постарайтеся! — з притиском мовила вона. — Я дуже чекатиму. Дідусь он вже навіть на сорочку погодився. А ти знаєш, як він любить носити офіційний одяг.

— Ба, сорочка — то занадто. Це ж звичайне знайомство. Не весілля і навіть не сватання, — та хіба ж цю жіночку переконати?

— Нічого не занадто. Це важлива подія в житті нашої родини. Ти маєш розуміти, які надії ми покладаємо. Тож, дуже сподіваюся, сьогодні ми будемо тобою пишатися, Олесю.

— Так, ба, — я теж дуже на це сподіваюся.

Обманювати бабусю було неприємно. Але я розумів, що заради спокою в сім'ї повинен піти на певну хитрість. Попри всю мою любов і вдячність до людей, які виховали мене, вклали в мене душу, я все ж не хотів ставати маріонеткою і одружуватися лише тому, що мені так сказали. Ну, врешті-решт це вже моя особиста справа з ким і як жити.

Великою перевагою працювати на себе було тим, що я міг звільнитися будь-коли. Слід було виїхати о четвертій, я міг це собі дозволити. Проблема лише в тому, що обсяг роботи зазвичай не дозволяв мені подібні вільності. Але сьогодні я волів зробити виняток.

Впоравшись з найбільш важливими і терміновими справами, я попросив секретарку телефонувати лише в разі крайньої потреби, а тоді покинув офіс, сів у авто і попрямував до кафе, де вчора мав таке шалене знайомство.