Глава 8. Іра

Сиди не сиди, а виходити і дивитись в очі своєму гріхопадінню доведеться. Невідомий красунчик забиратись нікуди не збирається. 

Знову плескаю водою в обличчя. Про всяк випадок чищу зуби і пригладжую волосся. 

І несміливо висовую голову з-за дверей. 

Чоловік мнеться в очікуванні. 

— Ви частинами проявлятись будете? — питає мене стурбовано. — Чи все ж прискорите процес і явитем себе світу повністю? 

— З якого дива така нетерплячка? — питаю я. 

— Я між іншим  в офіс запізнююсь, а у мене за годину зустріч з юристами, — він зиркає на свій дорогий годинник, потім знову на мене. 

— А я вас не затримую, — кажу йому. 

— Затримуєте. Ще й як! Ми ще з вами не обговорили всі деталі нашої угоди, а час іде. 

Ірко, куди ти влізла? 

— Мене звати Олесь, — каже незнайомець. Хоча, який же він тепер незнайомець. Тепер він Олесь. Перекочую його дивне ім'я подумки в голові. Незвично. 

— Ірина, — відповідаю стримано.

Я все ще відчуваю себе дуже ніяково. І не уявляю, як мені поводитись поруч з ним. А він тим часом так дивиться, ніби хоче зазирнути під мій скромний домашній халатик. Від цього погляду мене то в жар, то  в холод кидає. 

— Прогрес пішов, — хмикає чоловік. Відпиває своєї кави. І ледь помітно мені усміхається. — Отже, Іро, є у мене одна делікатна проблема.

— А  я так і знала! — не витримую я. Ну точно хворий на якусь фігню. Бажань у мене два — відмудохати Олеся віником, щоб не ліз знаючи про свої проблеми до чесних дівиць, інше — розплакатись. 

— Ви про бабусю знали? — округлює він очі. —  То ви мене умисно заманили? 

— Яка бабуся? — я сідаю на табурет в кухні.  Стояти отак як ми стоїмо між моїх туфель і шльопанців мені набридло. Розмова обертається якимось фарсом. 

— Так, не морочте мені голову! — Олесь теж сідає, бо дивитись на мене з гори вниз йому напевно не зручно. — Вас бабуся підіслала? Чи ні? Тільки правду кажіть! 

Я мовчки кладу йому руку на чоло. Температури наче немає. 

— Олесю, я вже нічого не розумію, — кажу я йому. — Але…

Договорити не встигаю. Мій телефон озивається такою болючо-знайомою треллю, що я ледве не давлюсь кавою. Ця мелодія у мене на Віталика стоїть. Отже… 

Я хапаю слухавку. Не знаю яка емоція домінує  в цю мить. Надія? Тривога? Страх? 

— Іро, я хотів заїхати по свої сорочки, — каже Віталик. — Десь за годину. Ти збереш? 

Все у мені вмирає в ту ж саму мить. 

Переводжу цей вбитий погляд на Олеся. 

— Ви можете зіграти мою дівчину сьогодні ввечері? — питає він тихо. — Бабуся дуже хоче познайомитись з моєю нареченою. А її у мене немає, розумієте? 

Я все ще слухаю тишу в телефоні. Вона відлунням відбивається від моєї черепної коробки. І в мені наростає обурення. З якого дива я буду збирати сорочки для хтивого сатира? У мене справи й важливіші є! 

— Тобто зіграти дівчину? — кажу по-діловому вже я Олесю. 

— Розумієте, у мене є бабуся, яка дуже хоче мене одружити. Я втомився від її стратегічних планів, —  він подивляється на годинник. — І ось я придумав, що у мене є дівчина. А бабуся хоче з нею познайомитись. 

— То просто скажіть, що посварились. 

— Ні, тоді вона приведе ще якусь свою знайому і змусить мене терпіти з нею вечерю чи ще щось, — Олеся в цю мить мені навіть шкода. — І от я подумав. Якщо вже нас вчора доля звела і я вам допоміг, — на цих словах  я давлюсь кавою. Допоміг це не те слово! — Ви можете допогти мені. Я вам щедро заплачу за ваш час. А ви мені створите ідеальне покриття від бабусиних багатоходівок. Хоч на тиждень! 

— Грати тиждень вашу дівчину?

— Грати доведеться лише сьогодні. Бабуся хоче познайомитись. Ну що вам складно? — він робить очі як у кота з мультика. — Потім я ще розповідатиму, що ми зустрічаємось, і у мене буде ідеальне алібі! 

— А просто поставити бабусю на місце ви не можете? — дозволяю собі трішки нахабства. 

— Ну як можна? — він щиро дивується. — Бабуся мене виховала, вона в мене душу вклала, я не хочу її засмучувати. Ну що з того, що їй на старість хочеться правнуків? Це ж цілком нормально. Мені через це з нею сваритися? 

Я важко зітхаю. Хто тих мільйонерів розбере? Цей от з виду такий пристойний. А сам своєї бабці боїться. Але це ж не найгірший варіант? Бувають чоловіки значно гірші. 

Погляд на кружку, подаровану Віталі на річницю, ніби підтверджує мої думки. А ще мені дуже треба гроші, щоб винайняти квартиру. Жити у Солі я довго все одно не планую. 

— І що в вашому розумінні “грати вашу дівчину”? — обережно питаю я. 

Про себе вирішила, якщо він заявить, що я ще і спати з ним маю, то я точно відмовлюся. Однієї ночі безумства мені цілком досить. З Олесем  я пережила такі яскраві емоції, які з Віталею мені й не снилось. Але повторювати їх? Ну ні, дякую. Я серйозна жінка і добре даю собі звіт, що такі як я і такі як Олесь не пара. Від нього за кілометр віє великими грошима. ВІн навіть на моїй кухні виглядає інородно. Що вже казати про те, щоб зав'язувати якісь стосунки? А ставати розвагою мільйонера я не збираюсь. Не настільки я ще опустилась, аби  так себе поводити.