Глава 7. Олесь

Про те, що вскочив у халепу, я зрозумів одразу, як розплющив очі. Дві доби без повноцінного сну, а ще й активні фізичні заняття... Я почувався сонним, а на душі був якийсь неспокій. З однієї сторони, це була дивовижна ніч. В пам'яті швидким калейдоскопом промайнули тихі дівочі зітхання, сповнені насолоди... ніжні несміливі дотики... і такі солодкі вуста, що цілували мене з такою відданістю і трепетністю, наче я був для них живильним коктейлем. З іншої - я чітко пам'ятав, що дівчина була засмучена, крім того під дією спиртного. Її порив легко пояснювався якимись особистими хвилюваннями (чомусь я цілковито відкидав думку про те, що така поведінка могла бути для неї нормою), але я... Я мав бути розумнішим. Як мінімум, подбати про захист. Не вистачало лише якоїсь зарази підхопити (все ж я без поняття про її минулий спосіб життя), або ще краще - позашлюбне дитя. Бабусю від такого інфаркт схопить.

Протерши очі, я поглянув на незнайомку, що, скрутившись клубочком, мирно спала, обіймаючи свою подушку. Сьогодні при денному освітленню я бачив її чітко. І щось у ній не давало відвести погляд. Її краса була ніжною, мов ранковий туман над морем. Така беззахисна, тендітна, маленька... Погляд зупинився на припухлих від поцілунків малинових вустах. Сердце пропустило удар при спогадах про цю ніч. Ледь стримався, щоб знову не накрити їх своїми.

Це все викликало таку бурю в моїй душі, що я поспішив покинути ліжко незнайомки. 

Потрібен душ. Прохолодний освіжаючий. Потрібно прийти до тями.

Освоїтися в квартирі було легко. Ванна кімната виявилася поруч з кухнею. Та, хоч і здавалася незвично тісною, все ж була дуже милою, а зображення дельфінів та морських хвиль на кахлях і шторці мимоволі нагадало мені минулорічну відпустку на морі. 

Стоячи під струменем холодної води, я думав про те, що тепер робити і як виходити з цієї ситуації. З однієї сторони дуже заманливою була ідея просто втекти, поки дівчина ще не прокинулася. З іншої - вважав це малодушшям. Потрібно хоча б познайомитися. Переконатися, що вона має план на своє подальше життя (вчора здалося, що була геть у відчаї), а тоді повернутися на роботу, дорогою застрибнувши у кафетерій. 

До речі, каву відкладати не варто. Вона необхідна прямо зараз. І поки незнайомка спить, саме є час її приготувати.

Знайшовши чисті рушники у шафці над умивальником, взяв один з них, швидко витер краплі води з тіла, а потім вирушив шляхом вчорашньої пристрасті, підбираючи свій одяг у чужій квартирі. Тепер, коли на мені були білизна, штани і сорочка, я пішов на кухню, щоб зварити каву. А поки вода кипіла, думав про те, що незнайомка, яку я стрів на вулиці, була дуже дивною. Судячи з валіз і речей, які лежали то там, то сям у передпокої, вона збирала речі. В очі потрапила чашка з надрукованим на ній фото. Надпис "Коханому Віталику на першу річницю" говорив сам за себе. Той самий Віталик задоволено всміхався з стінки чашки, а дівчина цілувала його в щоку. Тут вони здавалися такими щасливими... На думку прийшло, що мене зробили інструментом в подружній сварці. Стало огидно і неприємно водночас. Я зневажаю зраду і ніколи б не став крутити з заміжньою жінкою.

Кава була готова, а питання в моїй голові збільшувалися в геометричній прогресії. Взявши чашку, я пройшов до спальні, щоб перевірити, як там моя незнайомка. Врешті я міг очікувати чого завгодно, окрім того, що таки сталося - побачивши мене, вона стрибнула під ковдру з головою, ніби я її шалено злякав.

— Агов, дівчино? А ви здорова взагалі? — я вже починаю хвилюватися, що в неї не все добре з головою. Ну дуже здивувала ця реакція. Принаймні таке зі мною було справді вперше.

— Ви б не могли відвернутись? — знову ошелешила вона. — Я соромлюсь. 

Реально? Після того, як фактично сама накинулася на мене вчора ввечері, тепер їй ніяково? Звісно, ми робили всі ті непристойності без світла, але мої руки і вуста все ще надто добре пам'ятають кожен сантиметр її тіла. Етап сорому ми мали безповоротно оминути.

Але все ж я джентльмен. Хай як дико не звучало б її прохання, я відвертаюся.

Позаду чується метушня. А я згадую про чашку в руках.

— Я вам каву зробив.

Саме цієї миті мій телефон озивається мелодією. Звісно, це бабуся. Очевидно, вчора було не до того, щоб попереджати її про те, що не повернуся на ніч. Та жінка хвилювалася і допустити те, щоб вона ще злягла через нерви, я не можу. Врешті хоч її гіперопіка й дошкуляє, вона і дідусь єдині рідні мені люди.

Зітхаю, беру слухавку. Звідти лине очікувано стривожене:

— Слава Богу! Олесю, де ти? Ти в порядку?

— Так, ба, зі мною все добре, — поспішаю на кухню. Ця розмова не для чужих вух.

— Я всю ніч очей не стулила! Тобі не спало на думку попередити мене? - серйозно і водночас з нотками панічного страху на підвищених тонах питає моя командирша.

— Я вже не маленький, ба. Ні, не мав можливості повідомити, що залишусь в місті. Вибач. 

— Не маленький він! - хмуриться вона. - Будеш самостійним, як одружишся!

— Що? — а я навіть не знаю, як на таке реагувати. В мене кар'єра, влада, гроші, але я все ще не дорослий, виявляється. Цирк та й годі.

— Де ти був, Олесю?

— Ба, я ночував у своєї дівчини! — ну майже. 

— Ти маєш познайомити мене з нею! - авторитетно заявляє вона.