Глава 5. Олесь

Хто людям допомогає, той витрачає час дарма… Пісенька  в голові сама собою ввімкнулась. От і я вже сто разів пошкодував, що поперся рятувати незнайому мені дівчину, я ж навіть її обличчя не роздивився. 

І от уявляється мені, що мене умисно заманили в цю квартиру, щоб пограбувати і… 

Хто зна, що ще. Дівчина вчепилась за мене обома руками, щоб знову не упасти. Капкани в неї на підлозі розкидані чи що? 

Я знаходжу в кишені телефон і нарешті вмикаю ліхтарик. 

З темряви вихоплюються її великі, не менш як на пів обличчя очі, і я буквально зусиллям волі змушую себе не дивитись на неї. Вона так близько виявляється. Налякана і безпомічна. 

Отже, точно не обкрадати мене привела в свою квартиру. 

— І сидіти мені в ночі ще й без світла, — філософськи зітхає вона, здуваючи з обличчя довгий чубчик. 

— Зараз спробую полагодити, — обяцяю я. 

Вимикач світла знайшовся за її вказівкою. Я його трішки посмикав, але без толку. 

Дівчина тим часом по стінці пройшла далі і спробувала ввімкнути світло в кухні та в кімнаті. 

Але там теж було темно. 

— Дивно так, — каже. — Може пробки вибило? 

Перша розумна думка мені подобається.

— Ви тут постійте, я в під'їзд спробую ввімкнути, — кажу я. 

А вона хапає мене за рукав. 

— А ви обіцяєте, що не втечете від мене? Я … темряви боюсь.

От же ж халепа недолуга! 

— Звісно, я повернусь і переконаюсь, що вас не з'їв монстр з під ліжка! — обіцяю я. 

Вона киває. Я йду обережно. Навчений вже. Вся підлога усіяна черевиками і ще бозна чим. Не передпокій, а мінне поле у неї. 

Пробки на лічильнику виявились на місці. Отже, причина відсутності світла в квартирі залишається невідомою. Придушую зовсім недоречну думку дати стрекача від цієї дами. Я свій джентльменський обов'язок виконав, що коли її до квартири довів. 

А ще я втомлений. І мені їхати кілька годин додому. 

Але своє малодушшя я вгамовую. І повертаюсь в квартиру. 

На кухні горять свічки. Незнайомка знаходиться там же. 

— Схоже у вас якась серйозна проблема, — кажу я їй. — Вам електрика треба. Але це вже завтра зранку. 

— Так, — вона киває. — Дякую вам. Зранку відсутність електрики вже буде не моя проблема. 

— То я піду? 

— Стривайте, — сіпається  в мій бік. — Може чаю вип’єте? 

— Мені ще їхати бозна скільки, — кажу я. 

Плечі у неї нещасно опускаються. Чорт! Не можна так сильно співпереживати малознайомим дівицям. Але ж вона боїться темряви. І… Сам від себе такого не чекав.

— Ну гаразд, можна і чаю, — погоджуюсь.

Як її хоч звати?  

Проходжу до неї на кухню. Там охайно хоч і тісно. Вона виймає з холодильника шматок пирога. Ставить чайник на плиту. 

— Пиріг з куркою, — каже. — Розігріти не можу, мікрохвильовка без світла не працює. 

Я усвідомлюю, що не їв з самого обіду, і шлунок давно вимагає якоїсь їжі. Об’їдати нещасних дівиць, звісно, не в моїх правилах. Але з іншого боку… Я на шмат пирога цілком заслужив. 

З цією думкою сідаю до столу. Вона наливає мені чай, не питаючи кладе цукор. Руки у незнайомки злегка тремтять. Чи то просто нерівне світло свічки так грає тінями. 

В цій напівтемряві її обличчя здається якимось химерним, витончена красивим. Оіі занадто великі, вії неприродно густі, а губи манливі. 

Чай виявляється  в міру солодким, таким як я люблю. А пиріг навіть холодний вище всіляких похвал. Чи то може  я такий голодний. Але з’їдаю я все до крихти. 

Дівчина дивиться на мій апетит з якимось навіть захватом. Потім спохвачується, починає прибирати тарілки.

— Я допоможу, — кажу, беручись за чашку. 

Наші пальці перетинаються.  І знову  я відчуваю те дивне відчуття, як тоді, коли наші тіла лежали в коридорі. Мов магнітом тягне до неї. Вона підводить до мене очі, дивиться на мене довго, проникливо, немов хоче знайти якісь відповіді в моєму погляді. Стає якось не по собі і водночас дуже хвилююче. 

Дівчина робить маленький несміливий крок до мене, кладе іншу руку мені на груди, туди де б’ється серце. Її пальці холодні. Але мені навпаки гаряче стає від цього жесту. 

— Залишишся на ніч? — питає пошепки. 

І ховає погляд. Здається, якби  не темрява, я б розгледів як вона почервоніла і зашарілась.  А так тільки нотки тремтіння в голосі видають її хвилювання. 

Не залишусь. Не  в моїх правилах користуватись чиїмось скрутним становищем. 

Але в цю мить порив ні звідки взятого вітру гасить свічку і дівчина сполохано притискається до мене. Обвиває мене своїми руками, мене кидає  в жар, тіло охоплює сильне і погано неконтрольоване бажання.

— Залишся, я маю знати як це, — бурмоче вона і тикається губами кудись мені в шию.