Глава 2. Іра

В руках конверт, в очах непорозуміння. Я так і стою стовпом на порозі, переводячи погляд то на Віталю то на хризантеми на столі, то на конверт. 

—  Тобто, ти мені даруєш ці квіти, на знак того, що між нами все скінчено? — нарешті тихо видихаю я. 

— Ну так, розійдемось як цивілізовані люди, — киває Віталя. 

— Ти вважаєш, що це так просто? — перепитую, і не стримуюсь. Хапаю хризантеми мов віник. І загрозливо наступаю на Віталика. 

Квіти він мені подарував! На знак! Козел хтивий! 

— Ірочко, поклади букет, — улесливо прохає він. Він мені здається трішки недолугим, середнього зросту, з значними залисинами, великуватим носом. Я б ніколи не повірила, що на нього хтось ще, крім мене, позариться. Я так йому довіряла! 

— Зараз я тобі покладу! Я тобі так зараз покладу! — Я замахуюсь і хлещу тими квітами по щоках свого благовірного. 

— Ірусю, заспокойся! — він незграбно пригинається і ухиляється. — Ти доросла жінка! Ірусю! Годі! Ай! Та боляче ж! Я ж хотів як краще! 

— Кому краще? Хтивий ти сатир! — Я ганяю його кімнатами по квартирі. Спритності у сатира хоч відбавляй. Примудрився з кухні перебігти у вітальню, й кружляє навколо столу, не даючи себе дістати тим жовтим віником як слід.  

В якусь мить все, що відбувається здається  мені якимось сюром. Я, розлучення, квіти, переляканий чоловік. 

Я захекано видихаю, і падаю в крісло. 

— Хто вона? — питаю. З мене мов повітря випустили. Я зараз здута повітряна кулька. 

— Не важливо, — Віталя витирає піт з чола, поправляє комір сорочки. — Але вона вагітна і ми…

Подальші слова я не чую. Це удар ножем у спину. Якщо до цього я ще сприймала слова чоловіка за невдалий жарт, то зараз… Мені мов вати у вуха набили. У нього виявляється є коханка. І вона вагітна. В той час як я… А курва! 

— … жити будемо тут, кімнату переобладнаємо під дитячу. — продовжує щебетати Віталя про свої плани. 

Все як я хотіла. Трикімнатна квартира, яка належала бабусі мого чоловіка якнайкраще підходила для великої родини, про яку я завжди мріяла. Я вже й шпалери в квіточку придивилась під дитячу кімнату. У мене непримінно мала бути донечка. Якби не одне але. 

— Десь через пару днів зїдеш, вистачить тобі часу? — питає Віталя. — Я поки у Альонки поживу. 

— Забирайся, — махаю втомлено. 

Зараз я просто не можу показати йому свої сльози. Він буквально знищив мене щойно. Розтоптав. Станцював лезгінку над моїм бездиханним тілом. Тож не уявляю звідки сили знайшла говорити з ним спокійно. 

Віталя ще відкриває й закриває рота, щоб щось сказати. Але потім зустрічається зі мною поглядом, і виходить з вітальні. 

От і все. Скінчилась, Ірко, твоя мрія про щасливу сім'ю. Все скінчилось. 

Ще учора у мене було стільки надій. Стільки віри у диво. Але Віталя безжально все розтоптав. І як виявилось топтати він почав все значно раніше, от тільки я сліпа і безмозла не помітила жодного тривожного дзвіночка. Я просто неслась мов локомотив до своєї мети. Не гребувала нічим. Скільки ми пройшли з ним за три роки? Я вважала, ми будемо вдвох в цій боротьбі до кінця. До нашої перемоги. 

Але тепер я залишилась сам на сам з своїм нещастям. Я не змогла завагітніти попри те, що стільки років ми намагались, а якась Альона впоралась  з цим на відмінно. І забрала мого чоловіка. Того, кого я вважала своєю рідною людиною. 

Коли за Віталею зачиняються двері, я закриваю очі руками і розмазую гіркі сльози по щоках. Я ніколи не була розмазнею, але зараз реально саме той випадок, коли дуже хотілось розридатись. І я майже налаштувалась на це, але на заваді став телефонний дзвінок. Беру всю волю в кулак, і піднімаю слухавку. 

— Ірочко! Ну як Віталя сприйняв твої новини? — питає подруга.

— Солю, — горло перехоплює спазм. Я ж йшла додому розповісти чоловіку, що нас взяли в експерементальну програму. В конверті на підлозі залишився підписаний мною договір. — Ніяк. Код червоний. Приїзджай.

— Та що там у вас відбувається?!

Але я кинула слухавку. Я не можу їй пояснити все по телефону.