Глава 1. Олесь

Потираю втомлені повіки. Черговий важкий день плавно перейшов у вечір, а той наближався до ночі. А я все ще сидів у себе в офісі, намагаючись доробити почате. 

Аж ось телефон розривається вібрацією. Я зовсім забув про час. 

— Лесику, ти думаєш їхати додому? Я не можу спати, знаючи, що тебе немає! — обурюється в слухавку бабуся. — Дід вже хропить, а я місця собі не знаходжу. 

— Ба, я працюю! — запевняю я її. — Але скоро вже приїду, лягай без мене. 

— А коли ти думаєш нас з старим порадувати правнуками? — заводить вона стару пісню. — Так і помремо, знаючи, що ти непутящий і не прилаштований в гарні руки. 

Ну чесне слово ставлення до мене, мов до того кота. В добрі руки вони мене прилаштувати надумали, бач. Я мимоволі посміхаюсь.

— Ба, та ми сто разів вже це обговорювали, — кажу я. 

Перед очима відкритий ноутбук з цифрами. Треба завершити контракт, відправити його фінансистам. 

— А тобі як з гусака вода. Хіба так важко привести додому наречену? Тільки не якусь профурсетку, а гарну дівчину. Таку як Оксанка, з якою ти навіть вечеряти відмовився…

Починається. Оксанка була внучкою якоїсь бабиної подруги. І вже не першою спробою засватати мене з боку рідні. 

Бабуся і дідусь це все що у мене лишилось. А я у них. Мої батьки загинули в автокатастрофі, тож виховували мене мамині батьки. 

Я не міг прямо їх послати. Не міг нагрубити. Але і терпіти постійні їх вимоги одружитися теж не міг. Я вже не знав, що і придумати. Ну не знаходив я якоїсь підходящої дівчини для цього. А навіть якщо й знаходилась якась гідна на роль моєї нареченої кандидатка, то бабця швидко від неї позбувалась. Не вистачало їм якихось чеснот, тож бабка, мріючи мене одружити, була одночасно дуже прискіпливою. От Оксанка якось пройшла її відбір, а Альбіна, яку привів я, — не змогла. Оскільки я і сам не палав бажання пов'язувати свою долю з Альбіною, і знайомити з ріднею її потягнув в надії отримати спокій на якийсь час, то розпрощались ми з кралею дуже швидко і безболісно. Від моєї бабці вона тікала аж п’яти виблискували. 

Боже, як все складно.

— Ба, у мене є дівчина, — щоб перервати потік нахвалюваня чеснот Оксани, вирвалось у мене.

Бо доведе, що я й на Оксану погоджусь, аби лише заспокоїлись. 

— Є? — радіє бабця.— А чому додому не привів? 

— Е.. Вона  не готова з тобою знайомитись. 

— Приведеш її додому найближчим часом. Я маю дожити до того часу як ти одружишся. А я не вічна, Олесю! 

— Так, ба, —  я все ще дуже розсіяний. Кладу слухавку, і завершую клацати в ноуті. 

Ну нарешті. Можна й додому їхати. 

І бабка напевно заспокоїлась, продумує там план випробувань моєї нареченої, якої не існує. Про те, де брати собі ту саму наречену, яка витримає сталевий характер моєї бабусі, і не зникне на другий день, я і завтра подумаю.

Додому їду сонний. Наш будинок за містом. Елітний район, свіже повітря, яке так корисне пенсіонерам. Ну і звісно дві години добиратись туди з центру. 

Я клюю носом. Треба б зупинитись десь кави випити. Бо так і заснути не довго. 

Так і роблю. Заїзджаю на парковку до супермаркету. Вже далеко за північ. Тому машин немає. Тільки поблискує світлом автомат з кавою. 

А біля нього на бордюрі сидить самотня фігурка дівчини. 

— З вами все гаразд? — ввічливо запитую я. 

Вона підводить до мене заплакане обличчя. Я тільки ті потьоки сліз і встиг роздивитися.  Хитає головою, і знову опускає голову на руки. 

— Може вам кави узяти? — я оглядаю її. Одягнена вона цілком пристойно, не схожа на волоцюжку. 

Вона мовчить. Тому я купую нам дві кави і протягую їй стаканчик. 

Треба їхати. Там бабця турбується. Та і втомився я. Але совість не дозволяє залишити самотню дівчину в біді. От причепиться до неї якийсь негідник. Вона ж маленька вся, і така беззахистна на вигляд, як кошеня покинуте. 

— Що ви тут робите в такий час? 

Вона важко зітхає, і видає:

— Мене чоловік покинув…

— Посварились? — здогадуюсь я. — Так помиритись ще.

— У нього Альона вагітна, не помиримось.

— Провести вас додому? — питаю я. 

Воно мені треба? Певно що не треба. Але бабка насварила б мене, якби я повівся по свинськи до нещасної дівчини. Кинув її тут на парковці супермаркету самій розгрібати. Звісно я не супермен. І зовсім не зобов'язаний вирішувати чужі проблеми. Але… Дивлюсь на дівчину знову. 

Вона задумливо відсьорбує каву. А потім киває. 

— Проведіть.