Ракель 7

Я розплющую очі від сильної,різкої болі в руці і шурхотіння поряд,але як тільки мій погляд фокусується на руці я бачу те,чого очікувала побачити найменше.
Він знімає мені крапельницю.
Цей до біса хлопець знімає  крапельницю!
Його руки так вправно все роблять,акуратно і профейсійно,що у мене виникає лише одне питання,він що вчився на лікаря?Добре,зараз це питання було на другому місці,бо мене інтригувало чому він знімає мені капельницю.В кращому випадку медсестра просто проспала і забула зняти її вчасно.
Але тоді якщо цей варіант правильний,хлопець виявиться надто турботливим до мене,а на нього це аж ніяк не схоже.
Я піднімаю очі і дивлюся на пакетик з рідиною і бачу,що там ще є чому капати і її явно знімати зарано.
Звичайно я виривала ту кляту руку,але він заздалегідь затиснув її дуже міцно.
Коли він взув мене в якісь конверси і почав на плечі виносити з палати,я думала що моє серце вистрибне з грудей.Моя б воля,я б викинула те серце,бо воно билось неймовірно сильно і швидко.
Я припускала,що він просто так не залишить мене,але я не припускала,що він буде викрадати мене прямо з госпіталю.
На щастя я чую кроки в нашу сторону і молюся,щоб це був хтось хто прямує сюди,до нас,молюся щоб ці кроки не стихали і щоб мене врятував хтось від нього.
Хоть би нас хтось побачив,будь ласка!
Хлопець натомість притискає мене до стінки і я чуть не падаю знову, бо я не можу довго стояти.Краще впала б,тоді шум можливо когось насторожив і привернув увагу в нашу сторону.
Його рука підтримує мене за талію,а інша стискає рот,щоб я мовчала як миша.
Попри все те,що я виривалася до цього,я хоть могла дьоргатись і давати йому супротив,але зараз я була повністю втиснута його тілом до стінки і почувалася наскільки безпомічною,що дратувало буквально все,а ще по чуть-чуть починало нудити.
За декілька хвилин я вже сиділа в чиїсь машині,мені здалося,що це і була та сама машина,на якій мене збив хлопець.
І так,це була та сама чорна Porsche.
Він просто запхав мене туди,кинув як мішок картоплі,в той момент коли на нас дивилися його троє товаришів,наскільки я зрозуміла.
Хлопець перекидається з ними словами і сідає до машини.
Тоді я починаю тремтіти як раніше,бо мені було і холодно і дуже страшно.
Мене викрадають на секундочку!
-Ти розумничка,я думав це буде важче.-сміється він і заводить машину.
Розумничка?!
Господи,що може бути гірше такого дурного і принизливого звертання.
В моїй голові крутиться тисячу запитань,але  впевнена,якщо задам хоть одне із них він не відповість мені як нормальна людина.
З того що сталося за останні два дні я можу зробити тільки один висновок,він або вб'є мене за пару хвилин чи годин чи днів або буде тримати силою десь у підвалі.
Ні один ні інший варіант мені не підходять.
-Що ти зі мною зробиш?-запитую я тремтячим голосом перед тим як дві хвлини наважувалася нарешті відкрити рота.
-Не знаю.
Як я і припускала,з ним не можна поговорити.Цей придурок їде зараз більше 130 километрів на годину порушуючи всі правила дорожнього руху,мені вже вуха стають як у слона від сигналів машин,яких він обганяє.
Мене натомість носить з сторони в сторону від різких рухів машини і тіло починає нити.
-Та їдь ти нормально,ідіот!
Все було б нічого,як би не останнє слово в моєму лексиконі,я боялася що він зараз придушить мене за те,що я ляпнула.
-Ти в моїй машині,в моєму місті і в моєму полі зору,тож зроби мені послугу,закрийся!
Він міцно стискає руль і ще раз обганяє одну з машин на його шляху.
-Ти забув,що я травмована і мені бол..-невстигаю я договорити як мене круто заносить вперед і я вдаряюсь головою.
Він здивовано подивився на мене.Було враження,що моя голова розколюється на дві частини,я застогнала на всю машину.Хлопець різко зупиняється і вже б краще я стукнулася в вікно ніж в його плече з цілої сили,коли він різко гальмує.
Я відлітаю на сидіння і вже не в змозі тримати свою злість в собі:
-Боже,який ти ідіот.-це єдине,що я могла виговорити,коли трималась за голову і чуть не плакала від ще дужчої болі.
Він швидко вийшов з машини і перейшов на мій бік.

Хлопець відчинив двері машини  і в цю ж секунду мої легені охопив свіжий запах ранкового,травневого повітря.
Чутно було цвіркунця і де не де звуки шин машин,а потім знову тиша.
Мабуть ми були десь далеко від центральної траси,бо тут був справжній глушняк.Я й гадки не мала де ми знаходимося.
Він присів біля мене і взяв мою голову в свої руки,розглядаючи,де саме я вдарилась.Він був дуже серйозним,мене зачепила така поведінка і я сама не зрозуміла,як задивилась в його чорні очі,які  пильно розглядали моє чоло.
По ньому можна було сказати,що він дуже добре вміє стримувати свої емоції,навідміну від мене.
-Скоро ми вже приїдемо і я дам тобі лід,вибач.-піднявшись з навпочівок він вже хотів був зачинити двері і сісти за кермо,але мої слова його зупинили.
-Ти вмієш вибачатись?-здивовано запитала я,коли він тримав двері.
-Я і не таке вмію,сонечко.-він награно усміхнувся і вже майже зачинив двері,але я встигла зловити їх однією рукою.Він не очікував таких дій.
Я хотіла вибігти.Мій мозок тоді точно не працював.Він розуміючи,що я хочу зробити,спеціально відчинив мені двері і відійшов  в сторону.
-Біжи.
Я оглянулась по місцевості,де ми зупинились,тут був ліс і за весь час проїхала тільки одна машина.Я повільно встала і зробила декілька кроків,це легко сказано,бо я ледве перескакувала з ноги на ногу.
Обернувшись,побачила обличчя хлопця,по ньому можна було сказати,що він от-от засміється.
Аж тепер до мене дійшло,що я така безпомічна проти нього.Безпомічна і слабка.
Дідько.
Я завмерла на декілька секунд.
Не ставало пару секунд для того щоб мені розплакатися,бо він віз мене кудись так далеко від мого дому,кудись в невідомість,можливо він везе мене десь в глушину ліса,щоб прикінчити мене.
І аж тепер я згадую найсокровенніше,сестру.Я не згадувала про неї цілих два дні і аж тепер мене охоплює сильний жах,бо мене немає дома вже два дні.Кейлі десь сходить з розуму вдома і не находить собі місця,вона не розуміє куди я зникла і що зі мною стало.
Від цих думок мені паморочиться і я беруся за голову,стискаю волосся і хочу придумати хоть щось,але цей недоумок не дає мені навіть зібрати пару думок до купи.
-Мені тебе ще довго чекати?-спитав він спершись на двері машини.Цей хворий на голову спеціально зробив це,насміхається над моєю безпомічностю.
Я промовчала у відповідь.
Сонце вже майже сходило,небо було в синіх відтінках,а посередині був помаранчевий круг.
Я обернулась і чемно сіла в машину,розуміючи,що в такому стані я не зможу навіть три метра пробігти.Він пристебнув мене і глянув глибоко у вічі,тоді в цей момент мені здавалось,що хтось поставив світ на паузу,постійно,чорт,постійно коли задивляюсь в його очі мене охоплює якийсь гіпноз,з якого я не можу вибратись.
Ми їхали вже десь годину і я не перекидалася з ним ні словом,як і він.
Але якщо відверто,то якими словами ми мали б перекидатися?
Ой,лишенько,а ти вб'єш мене за хвилину чи дві?
Хлопець просто прямо дивився на дорогу і теж був десь не тут,тільки і роздумував над своїм,цікаво чи такі ж самі в нього проблеми як і в мене?Чи є в нього хтось такий рідний як у мене,щоб плакати від безвиході,щоб картати себе за те,що твоя близька людина страждає,щоб не переживати за себе,за своє життя,а за стан і почуття інших?
Я старалася дивитися в вікно,щоб він не чув як пару раз я всхлипувла,я страшенно переживала за сестру більше,ніж за своє життя зараз,я боялася,що вона плаче зараз гірше ніж я,що дивиться у таку ж невідомість як і я зараз.Кейлі моя єдина рідна людина в цьому світі і я не хочу щоб їй було страшно чи боляче,я не хочу завдати їй таких клопот і болі,ми достатньо страждали за останній рік коли не стало бабусі,яка виростила нас.
Нам двом було однаково боляче усвідомити,що її немає більше.
Кожного ранку коли я прокидалася перші місяці після смерті бабусі,я йшла на кухню і чекала.Потім я питала сама себе на що я чекаю?І аж тобі мене брав біль за душу так сильно,що мене роздирало зсередини,бо я чекала поки бабуся приготує щось для мене.Це вже була звичка приходити на кухню і чекати чогось.Але коли доходило,що мені вже ніхто не приготує поїсти,не заговорить відлунням на кухні лякало до гикавки.