Ракель 3

Море... Я дуже люблю море. Воно ніколи не буває одноманітним, нецікавим, бо щодня, навіть щохвилини воно різне. Таємниче, мінливе, неосяжне.
Глянувши в його очі,я потонула,хотя він зробив мені так боляче.В його очах неймовірна небезпека,чорні як ніч очі,чорне,в творчому безпорядку волосся.
Цей його погляд,він затягнув мене в той вир,з якого я ніколи не виберусь живою.
А потім я заплющила очі,здалося наче зробила це востаннє..
                                                                          ***
Мабуть на весь коридор було чутно мій сильний плач ще пів години тому.Моє горло розривалося від власних криків і зойків,здавалось,чим сильніше я кричала і виривалася з рук лікарів,тим швидше вилетить моя душа,яку він не забрав тоді.
Я сиділа і мовляла одне і те саме:
-Будь ласка,я мокра,я мокра,дайте мені сухий одяг!
Я твердила сотні раз,що досі мокра,що була у морі і що моє волосся досі вологе.
Вважала,що він скинув мене у море і мене врятували рятувальники,бо коли я заплющила очі,здалось ніби я востаннє зробила це,востаннє глянула на когось,а точніше на хлопця,який майже вбив мене.
-Ви живі,ви не мокрі,все добре,з вами все добре!-навіюючим тоном говорила медсестра взявши мене за руки.
Я не знаю скільки їй знадобилося часу,щоб привести мене до тями,але моя паніка тривала вічність.Їй вдалося мене вгомонити якимось уколом,який майже одразу подіяв на мене.
Після того дівчина не дуже старша за мене сиділа поряд і говорила,що я жива,що мене врятували,що все в порядку,але коли вона покинула палату вдостовірившись,що я заспокоїлась мене знову нахлинули спогади.Мені знову почало ставати зле і одні і ті самі моменти крутилися в голові як карусель,які доводили мене до нудоти.Мокрий асфальт,сильна біль в тілі,свіжий запах крові і чорні очі хлопця,який тримав мене на руках,а ще сильний шум моря.Здається море було неспокійне в той день.
Це все було наче поверненням до минулого,до того ж дня коли померли всі окрім нас з Кейлі.
Найжахливіший,найболючіший день,день від якого все пішло не так,як мало б бути.
Я добре пам'ятала ту аварію,але життя до неї я ніколи не могла згадати,присягаюся, ніколи не могла згадати як виглядала моя мама чи тато,якою я була дитиною чи якою була наша сім'я до того,як ми врізалися на крутому повороті.
Мені знову холоне кров в жилах,бо я знову попала в аварію і чудом вижила,вижила від удару машини і врятувалася від рук божевільного хлопця.Якщо я вдруге рятуюся від такого,значить я ще маю,що побачити на цьому світі.
Я легенько припіднімаюсь і розумію,що моя нога не в дуже хорошому стані.Я не можу стати на неї,тому на одній нозі доскакую до дзеркальця,яке висить на стіні.
На мені проста біла сорочка,розтріпане волосся і коли я піднімаю очі на своє обличчя дивуюся,бо на лиці декілька слідів від удару і сильний синяк в перемішку з раною поряд,набряк біля скроні.
Я легенько мацаю рану і кривлюся,бо стає дуже неприємно.Отже,постраждало личко і нога,не так страшно як могло б бути.
Але раптом я замічаю силует в дзеркалі,який стоїть прямо заді моєї спини і обернувшись я бачу того самого хлопця,який тримав мене на руках.
Чому я не почула коли він сюди зайшов?Як довго він стоїть тут?
А ще..що він тут робить,раз мене врятували?
Я не знаю чому,чи це через страх чи просто через те,що я не мала сили довго стояти я починаю летіти прямо на землю,але перед тим як повністю приземлитися,його руки ловлять мене.
Він так сильно тримає мене,що ребра,які досих пір не давали про себе знати,починають страшенно боліти,від чого я кривлюся і видаю зойк.Все би зараз було не так погано як би я була не в руках цього хлопця.
Що за чортівня тут відбувається?
Він допомагає мені лягти і я просуваюся до спинки ліжка,сунуся ще дальше але вже немає куди і тоді мені починає ставати ще страшніше,бо зараз тут тільки я і він.
Якщо він тут,тоді він не скинув мене?
-Я причина чому ти зараз тут.-випалює він.
Дивиться в душу так пристально від чого моє серце стискається з кожною секундою все сильніше і сильніше,клянуся мені не було ще так страшно від одного лиш погляду.
По його очах можна зрозуміти,що він хвилюється,а ще ніби спішить кудись.

Я продовжую не рухатися і кліпати очима,стараючись заховати свій страх десь в глибині себе,але він різко бере і стискає мій підборідок,кажучи:
-Ти нікому не скажеш навіть слова про себе чи про те,що пам'ятаєш з вчорашньої ночі.-він каже це з такою ненавистю,що його очі аж заливаються ще темнішим відтінком чорнила,ніж його нагородила природа.-Ти нічого не пам'ятаєш.-шепоче він.-Ти не пам'ятаєш ні свого імені,ні прізвища,нічогісінько.
Я продовжую тремтіти так само,коли тільки проснулася після того жахіття,яке сталося вчора.
-Якщо ти скажеш хоть слово про себе,чи про мене-я вб'ю тебе.-відпустивши мене,хлопець відійшов до дверей.-Твоє життя обірветься вже сьогодні,якщо ти не подумаєш над тим,що я щойно сказав тобі.
Він зачиняє двері і виходить,а я голосно дихаю,ніби він щойно душив мене і аж тепер дав нахапатися повітря.
Моя рука тягнеться до підборідка,який він так міцно стискав у своїй руці всього пару секунд,а він досі ниє від болі,хотя хлопець відпустив мене вже декілька хвилин тому.Впевнена,що на лиці залишилися сліди від його руки,бо рука відчувається на підборідді досих пір.
Цей хлопець погрожував мені смертю після того як вирішив не вбивати?Все сходиться до цього,адже він привіз мене,раз сам знаходиться в госпіталі.
Благаю,скажіть,що я зараз прокинуся від цього жахіття.
Якщо він тут,то це означає,що він не втік з місця аварії і не залишив мене там,а привіз сюди,чомусь саме такого висновку я тримаюся зараз.А якщо він сказав мовчати,то це не означає що він повірить мені на слово.
Тоді що буде,якщо він не повірить мені на слово?