По той бік моря

— Ейрене! — майстер Ейвар навіть не відвів погляду від сувоїв, розкладених на столі.
— Ейрене! Роздери тебе...
— Уже йду, вчителю!
Юнак у простій вовняній робі ліниво ганяв мітлою пил по просторій залі з високими склепіннями, створюючи видимість роботи. Фізичну працю Ейрен любив — вона дозволяла відволіктися від нескінченних формул і старих текстів, не гнівлячи наставника лінощами. Саме ж зубріння юнак ненавидів: пам'ять уперто відмовлялася тримати в собі те, що може стати в пригоді лише через довгі роки, а то й не знадобиться зовсім. Він притулив мітлу до стіни й підійшов до столу.
— Ставай у коло. Час настав.
— Але, вчителю! Ви впевнені? Може, варто перевірити все ще на одній кішці? Адже передпередостанню вивернуло навиворіт...
— Ейрене, я не маю наміру повторювати: варта Ордену ніколи не дозволить залучити когось з-поза стін Цитаделі! Навіть за гроші. Навіть добровольця. Я зобов'язаний узяти когось з учнів, і ти через свої лінощі просто не залишив мені вибору. Не випробовуй мого терпіння, ставай!
Вибору не залишалося. Відмовити старих пердунів від експериментів було так само неможливо, як послушників — від рукоблуддя. З важким зітханням Ейрен ступив у накреслену рунами фігуру.
Ейвар почав читати формулу переносу. Як же старий дістав своїми балачками про те, наскільки менше енергії вона потребуватиме порівняно з класичною телепортацією! Годинами, подаючи наставнику вечерю й підливаючи вино, Ейрен був змушений слухати, яким неймовірним проривом стане нове закляття за співвідношенням витрачених сил і відстані.
Руни під ногами налилися тьмяним багряним світлом. Підлога дрібно завібрувала.
Ейрен зціпив зуби, проклинаючи той день, коли в дитинстві випадково спалив батьківський сарай щигликом пальців. Інквізитори Заповіту не питали згоди: виявив іскру — ласкаво просимо на довічне до Цитаделі. Офіційно — щоб маги не збожеволіли й не захопили владу на Ваарі. На ділі ж — щоб бути безкоштовними піддослідними щурами для таких ось магістрів, що вижили з розуму.
У залі гримнуло. Сліпучий спалах жбурнув урізнобіч найближчі стільці й змів зі столу весь мотлох. Хмара сизого диму зметнулася до склепіння, миттєво закоптивши камінь.
Майстер Ейвар, поквапливо збиваючи рукавом мантії тліючий кінчик сивої бороди, мружився крізь їдку пелену в інший кінець зали, де сподівався побачити учня.
І не бачив. Ніде.
Ейвара почав пробирати запізнілий страх. Смерті учнів траплялися нечасто, і навіть у експериментаторів вони залишали неприємний осад на сумлінні. Але звичайна загибель не несла в собі й дещиці тих проблем, що намалювалися просто зараз.
Телепортація — зовсім інша річ. Вона могла означати лише одне: хлопчисько вирвався з-під контролю Цитаделі й опинився зовні.
А ось цього Орден Заповіту старому магу вже точно не спустить.
Утім, залишалася ще остання надія. Ейвар вихором пронісся келіями решти учнів, піднімаючи на ноги всіх, кого застав, і погнав їх обшукувати Цитадель — від підвалів до горищ, включаючи найглухіші закутки, де бовдури зазвичай віддавалися своїм неподобствам.
Повернувшись до зали, він сів за стіл і заходився хлептати вино — кубок за кубком, намагаючись заспокоїти розхитані нерви, поки вислуховував плутані доповіді учнів.
Ейрена не було ніде.
Вислухавши доповідь останнього учня, маг важко підвівся з-за столу і непевною ходою попрямував до покоїв глави Ордену.
Бран Одноокий зі зітханням відклав перо, підписавши чергову накладну на провіант. Острів'яни з кожним роком ставали дедалі скупішими. Тридцять чотири роки тому, коли Бран тільки заступив на посаду, столи вгиналися від добротної їжі, а гарнізон хизувався добротним спорядженням. Утім, нарікати на людську природу не доводилося: коли варта робить свою справу занадто добре, наймач швидко забуває, за що взагалі платить. Час від часу в голову Брана навіть закрадалася крамольна думка — випустити на острів когось із найозлобленіших магів-відступників, щоб нагадати простолюду, навіщо вони возять до Цитаделі хліб і м'ясо.
Короткий стукіт змусив Брана підняти голову. Пальці самі собою звично ковзнули по шиї, перевіряючи холодний метал пригнічувального амулета. Порожня очниця за шкіряною пов'язкою неприємно занила — фантомне відлуння чужого полум'я нагадувало про себе щоразу, коли за дверима міг опинитися маг.
— Заходь.
Двері відчинилися. Ейвар увійшов без стуку й привітань — мовчки, дивлячись спідлоба, прочовгав до столу й важко опустився на стілець навпроти. Разом із ним до Брана підкотила густа хвиля кислого винного перегару.
— Пияцтвом ти зроду не відзначався, Ейваре. Невже шалопути все-таки довели?
Ейвар виклав усе як є.
Бран слухав мовчки, не перебиваючи старого до самого кінця, і лише коли той замовк, важко зітхнув.
— Ти ж розумієш, Ейваре, що в мене не залишається вибору? До твоїх покоїв я приставлю своїх людей. Після обшуку, само собою. А вже куди і як швидко ти звідти вийдеш, цілком залежить від того, чи зумієш ти зрозуміти, де прорахувався, і виправити скоєне.
Ейвар розумів.
— А зараз іди проспись, — сухо кинув Бран і гукнув вартового за дверима: — До мене!
Гвардієць ступив до кабінету куди бадьоріше за старого мага.
— Слухаю, Хранителю.
— Підіймай гарнізон. У нас зник учень. Двох людей сюди — негайно. Проведіть магістра до його покоїв. Він у нас... нездужає. Туди ж виставиш цілодобову варту. Решту — прочесати Цитадель від підвалів до зубців, а слідом вийти за стіни. І поклич до мене Кассіана з Мораном. Мерщій.

Ейрен отямився, уткнувшись обличчям у пил. У роті стояв присмак гару, у вухах дзвеніло, а перед очима плавали райдужні плями. Коли нудота трохи відступила, він насилу сів і прокліпався.
Ні кам'яних склепінь. Ні Цитаделі. Ні вчителя.
Він сидів на незнайомому безлюдному тракті, який з усіх боків обступав ліс із рідкими прогалинами.
«Все-таки догрався, старий мудак. Сподіваюся, тепер завітники візьмуть його за яйця як слід».
Дзвін у вухах поступово стих. Ейрен звівся на ноги й оцінив своє становище: ані фляги з водою, ані гаманця. З усього добра — заляпана роба, стоптані черевики та поясний ножик, придатний хіба що для чищення ріпи та стругання скіпи.
Сонце стрімко сідало, згущаючи сині сутінки. Стовбичити посеред невідомої глушини було чистим самогубством. Сплюнувши пил, що скрипів на зубах, Ейрен покрокував уперед трактом.
За стінами Цитаделі він, звісно, бував — їх водили на прогулянки до найближчих поселень під наглядом. Але зараз не було ані крамниць, де на видані гроші учні могли купити собі щось смачніше за пайок. Не було вартових Ордену, готових відвести назад за надійні стіни. Лише наближення ночі й дикі тварюки, що могли тут водитися.