Розділ 19. Фінал першого тому.

Дорога до бухти була сповнена випробувань для підвіски джипа. Вони їхали повільно, що дозволяло розглянути все навколо. Неймовірні краєвиди з кожним поворотом відкривалися перед ними. Це того коштувало. Коли машина зупинилася на краю скелі, перед їхніми поглядами в усій красі розкинулася легендарна бухта "Срібного місяця" – крихітний клаптик затиснутий між обіймами моря та стінами скель. Це місце здавалося захованим від усього людства.

— Боже мій, тут справді немає жодної живої душі... — ледь чутно прошепотіла Аріадна, знімаючи сонцезахисні окуляри не вірячи очам. 

— Я ж тобі обіцяв, — Марк підійшов до неї ззаду, обіймаючи дівчину за талію. — Тільки ти, я і тиша.

Вони спустилися вниз вузькою стежкою. Оглянувшись навколо стало зрозуміло, що цю бухту майже ніхто не відвідує. Щойно босі ноги дівчини торкнулися піску, Аріадна переповнилася бажанням скинути з себе все зайве. Не лише одяг, а й останні крихти колишньої тривоги та болю. Вона одним рухом зняла свій сарафан, залишаючись лише в купальнику. Проте, зустрівшись із завороженим поглядом Марка, Аріадна зрозуміла: сьогодні навіть цей купальник буде зайвим.

Вода вражала своєю прозорістю. Було видно маленьких рибок, камінці й ракушки. Це був інший світ. Коли вони разом, тримаючись за руки, з розбігу занурилися в море. Марк підхопив її тіло у воді, і їхні фігури сплелися в єдине ціле. Кожен поцілунок пахнув сіллю.

Вийшовши назад на берег їхня пристрасть розквітла з новою силою. У затінку валуна Марк притиснув її до каменя. Його губи почали досліджувати кожен міліметр її тіла. Аріадна відповідала йому з такою ж дикою жадобою. Вона хотіла назавжди закарбувати цей момент у своїй пам'яті.

Це було не просто фізичне тяжіння. У цих палких обіймах, під супровід шепоту прибою вони були чоловіком і жінкою, які знайшли свій омріяний рай посеред хаосу цього світу. Його дотики були неймовірно ніжними, від яких у Аріадни йшла голова обертом.

Саме так, непомітно один за одним минули ці дивовижні тижні – у мареві морської солі, смачних сніданків на терасі пані Катріни та нескінченних розмов під безкрайнім зоряним небом. Вони об’їздили весь острів уздовж і впоперек, голосно сміялися в затишних рибальських тавернах і нарешті жили.

Але найголовніше диво відбувалося всередині самої Аріадни. Щовечора, коли втомлений Марк солодко засинав або грав на гітарі біля згасаючого вогню, дівчина сідала за свій ноутбук. Писати стало легше. Слова нарешті допомагали, а не боліли. Вона переписала фінал свого багатостраждального роману "Поза сюжетом". І вперше дозволила своїй головній героїні не просто помститися всім ворогам, а й пробачити минуле та впевнено піти далі – назустріч щастю. 

Рівно за два дні до виселення з готелю, сидячи на терасі з келихом білого вина, Аріадна зробила глибокий вдих і натиснула на кнопку "Надіслати".

— Ну що, невже зробила це? — тихо запитав Марк, непомітно підходячи до неї ззаду і ніжно кладучи свої долоні на її плечі.

— Так, любий. Усе закінчено. Книга вже в міланській редакції. Відтепер вона належить цьому світові, а не мені, — вона відкинула голову назад, заглядаючи в його очі. — Знаєш... без твоєї появи в моєму житті цей фінал був би набагато темнішим і трагічнішим.

Марк нахилився і поцілував її в маківку.

— Ти сама, своїми руками написала цю прекрасну долю, Арі. А я... я просто був поруч, коли тобі було важко.

Вони довго стояли в тиші, дивлячись на захід сонця над Родосом. Усього через сорок вісім годин їм потрібно буде здавати ключі від своїх номерів. Їхня літня казка на острові добігала свого кінця. Але обоє відчували: це був фінал лише першого тому їхньої спільної історії. Попереду на них чекало ціле життя.

— Навіть дивно й трохи сумно думати про те, що вже післязавтра ми більше не будемо засинати під цей прибій, — тихо промовила Аріадна, притискаючись до його грудей.

— Ну, сам прибій ми з собою в Італію, звісно, не заберемо, — Марк ніжно повернув її обличчям до себе, дивлячись прямо в її очі, — Але ми назавжди заберемо звідси одне одного. Мілан розташований не так уже й далеко від Рима, як раніше здавалося. А в моєму житті та в серці тепер з'явилося занадто багато вільного місця, яке раніше займала тривога.

Аріадна усміхнулася. Вона чудово знала, що попереду на них обов’язково чекає хвилююча зустріч із її експресивною мамою, можливо, складна розмова чи дзвінок від Костаса і велика презентація нової книги в столиці. Але зараз, у цих променях вечірнього сонця, вона відчувала себе щасливою жінкою. Книга була дописана, поранена душа – зцілена, а поруч був саме той чоловік, який без зайвих слів навчив її головного: справжнє кохання не потребує вигаданих сюжетних поворотів. І цього було більше ніж достатньо.