Розділ 4. Сповідь на білому аркуші.

Сонце пекло нещадно. Аріадна вже й забула, коли востаннє бачила хмаринку. Вона сиділа на терасі вже четверту годину поспіль. Перед нею стояла склянка фраппе, яка вже давно перетворилася на водянисту суміш, і ноутбук, корпус якого нагрівся від ультрафіолету.

На екрані миготів курсор. 

"Він подивився на неї, і в його очах вона побачила обіцянку вічності..."

— Огидно, — процідила вона і вдарила по клавіші Backspace. Речення зникло, наче його й не було. Разом із ним у небуття відлетіла ще одна наївна ілюзія, якій більше не було місця в її голові.

Аріадна закрила обличчя руками. Її пальці все ще відчували ритм ранкової йоги, тіло було зібраним, але в голові каша. Вона хотіла написати щось інше. Не чергову солодку казку про поцілунки під дощем чи випадкові доленосні погляди. Вона прагнула написати про зраду, про те, як боляче, коли тебе обманює коханий. Про те, як виглядає кохання, коли з нього змивають рожеву фарбу і залишається гола, іноді потворна правда.

Вона хотіла, щоб її герої не просто "зустрілися і закохалися". Вона хотіла, щоб вони пройшли через пекло сумнівів. Щоб її героїня не чекала на казкового рятівника. А сама, стікаючи кров’ю, витягувала себе з болота. Але як це написати, якщо ти сама все ще стоїш однією ногою в цьому болоті, а багнюка минулого затягує тебе щоразу, коли заплющуєш очі?

Вона знову почала друкувати:

"Марго знала, що він бреше. Вона відчувала запах чужих жіночих парфумів на його одягу. Але мовчала, бо боялася зруйнувати ілюзію..."

— Ні! — Аріадна ледь не вигукнула це вголос. — Це слабкість. Це знову той самий шлях жертви. 

Вона стерла сторінку. Білий екран дивився на неї, ніби глузував. Відчай накочувався хвилями, які здавалися солонішими та важчими за саме Егейське море.

Марк, який весь цей час спостерігав за цією внутрішньою битвою краєм ока. Бачив, як вона нервово кусає губи, як напружуються її плечі, як вона майже агресивно видаляє кожен щойно народжений рядок. Для нього це виглядало як тривала реанімація, яка, попри всі зусилля лікаря, не дає результатів.

— Ви так часто вбиваєте свої думки, що я починаю хвилюватися за демографічну ситуацію у вашій книзі, — спокійно зауважив він, не відриваючись від своїх медичних схем.

Аріадна різко повернула голову. Її ідеальна зачіска трохи розтріпалася від вітру, кілька пасм вибилися з тугого вузла, що робило її вигляд живим і диким. Тієї миті вона перестала бути схожою на ілюстрацію з глянцю.

— Вони не заслуговують на життя, якщо картонні, — відрізала вона. — Я хочу написати про справжню пристрасть, про злам, про те, як людина перероджується через біль. А виходить... виходить дешевий серіал для денного ефіру. Я не відчуваю їх. Не розумію, де шукати це чортове натхнення.

Марк закрив свій ноутбук. Це був жест концентрованої уваги, який він зазвичай приберіг би для консиліуму.

—Натхнення... Хм. Може, це просто відмовка для ледачих? — запитав він, дивлячись на неї своїм проникливим поглядом. — У медицині ми не чекаємо на спалах натхнення, щоб зробити перший розріз. Ми шукаємо джерело патології та усуваємо його.

— Це література, Марку, а не гострий апендицит! — спалахнула Аріадна, відчуваючи, як його раціональність починає її зачіпати за живе.

— Хіба? — він підвівся і підійшов до самого краю тераси, спираючись на кам’яні перила й дивлячись на скелі внизу. — Ви хочете написати про біль, але боїтеся занурити в нього руки по лікті. Ви намагаєтеся зробити його естетичним, причесаним, "красивим". Але справжня драма не буває красивою, Аріадно. Вона брудна, несправедлива і нелогічна. Якщо ваша героїня страждає – не змушуйте її плакати сльозами. Змусьте її задихатися. 

Аріадна завмерла. Вона дивилася на його спину, на впевненість, що звучала в кожному слові. Цей чоловік висловив те, у чому вона не наважувалася собі зізнатися.

— Ви думаєте, я боюся бути справжньою?

Марк повільно повернувся до неї. Його очі були холодними, але в глибині них читався виклик.

— Я думаю, ви занадто намагаєтеся дотримуватися правил вигаданого вами ж жанру. Але в реальному житті немає жанрів. Ви ж приїхали на цей віддалений острів не за легким ромкомом. Ви втекли сюди за правдою. Тож чому так уперто не хочете її писати?

— Тому що правда болить, — тихо відповіла вона, відчуваючи. — Якщо я напишу її, мені доведеться прожити все це знову. Зраду, приниження, цей сором, погрози Енцо...

— Операція теж болить, — відповів Марк, підходячи на кілька кроків ближче. — Але без цього болю рана загноїться і вб'є організм. Тож пишіть про те, що болить. Інакше навіщо взагалі братися за це? Не шукайте ефемерного натхнення в морі чи квітах. Шукайте його в тій люті, яку ви відчували, коли виставляли того чоловіка зі свого життя. Шукайте в тому страху, який відчуваєте зараз перед цим порожнім аркушем.

Аріадна відчула, як у неї перехопило подих. Цей чоловік, який уперто називав себе практиком і циніком, щойно без наркозу заліз їй у душу і розставив там усе по своїх місцях.

— Де ви навчилися так розуміти людей? — запитала вона, не зводячи з нього очей. — Вас вчать цього в медичному інституті?

— Нас вчать бачити орган, який перестав функціонувати. Ви зараз як пацієнт на апараті – живете, але не дихаєте самі. Вимкніть апарати, Аріадно. Дайте серцю або забитися самому, або остаточно померти.

Марк коротко кивнув їй і попрямував до сходів, що вели вниз, до пляжу.

— Я йду плавати. Скелі там гострі, а вода крижана. Можливо, це саме те, що вам зараз потрібно – вийти за межі вашої зони комфорту.

Аріадна залишилася одна. Вона дивилася на порожній стілець, де щойно сидів Марк. В потім перевела погляд на мерехтливий екран.

Арі раптом зрозуміла, що він правий. Вона намагалася зробити свою Марго "правильною", шляхетною, зручною для сприйняття. Вона намагалася виправдати її слабкість перед майбутнім читачем. Але в реальному житті ніхто не виправдовує нас. Життя б’є навмання.

Пальці знову лягли на клавіші. Тепер вони не тремтіли. В них з'явився той самий металевий затиск, який вона підгледіла у Марка.