Розділ 1. Гнів Аурелії Серра.

Рим прокидався під дзвони та аромат свіжої випічки. Але для Аурелії Серра цей ранок пахнув рішучістю. Вона стояла перед дзеркалом у своїй майстерні, одягнена в темно-синій костюм від Armani, який діставала лише для аукціонів або особливих випадків. На її обличчі не було й сліду вчорашнього хвилювання. Вона звикла до того, що під красивою поверхнею часто ховається щось зовсім інше. Сьогодні час було зняти позолоту з цього типа, що мнив себе шедевром, будучи лише дешевою підробкою. 

Енцо Мартіні думав, що він грає з дівчинкою-письменницею. Він забув, що за кожною творчою дитиною стоїть мати, яка навчилася виживати в світі, де чоловіки лише обіцяють.

Аурелія взяла зі столу тонку шкіряну папку. Там не було картин. Там були факти. Коли Енцо вперше з’явився на порозі їхнього дому, вона відчула щось у ньому було не так – занадто гладко все, занадто ідеально. Вона посміхалася йому, наливала вино, але паралельно – просто про всяк випадок – придивлялася. Вона бачила, як він приховує дзвінки, як плутається у звітах про "відрядження", і головне – вона знала людей, які постачали деревину для його "елітної" фірми. Аурелія звикла працювати з мікроскопом, тому жодна тріщина в його бездоганній легенді не залишилася непоміченою.

— Ну що ж, Енцо, — прошепотіла вона, одягаючи сонцезахисні окуляри. — Подивимося, наскільки міцний ти горішок.

Офіс фірми сяяв склом і мармуром у самому центрі ділового Рима. Аурелія йшла через хол так, наче ця будівля належала їй. Секретарка, молода дівчина з ідеальним манікюром, спробувала її зупинити:

— Синьйоро, у пана Мартіні нарада, ви не можете…

— Я не до пана Мартіні, люба, — Аурелія навіть не сповільнила крок. — Я до генерального директора холдингу, синьйора Альберто Бруні. Скажи йому, що прийшла Аурелія Серра. І додай, що якщо він мене не прийме через хвилину, наступного разу ми побачимося в податковій інспекції.

Секретарка зблідла. Прізвище Бруні в цій будівлі вимовляли пошепки. Він був людиною старої школи, яка не пробачала двох речей: збитків і брудної репутації.

Через три хвилини Аурелія вже сиділа в кабінеті на останньому поверсі. Альберто Бруні, сивий чоловік із поглядом коршуна, піднявся їй назустріч. Вони знали одне одного давно – вона колись реставрувала колекцію полотен його родини. Але зараз вона прийшла не відновлювати старе, а руйнувати нове.

— Ауреліє, ти рідко приходиш без запрошення, — він жестом запросив її сісти. — Щось сталося?

— Сталося, Альберто. У твоїй системі з’явився паразит, який не просто краде твої гроші, а й підставляє твоє ім’я під судові позови, — вона спокійно поклала папку на стіл.

— Ти про Мартіні? Він молодий, амбітний, його показники…

— Його показники тримаються на дешевому ДСП із незаконних вирубок у Східній Європі, яке він проводить за документами як елітний італійський бізнесмен, — перебила його Аурелія. — Різниця йде йому в кишеню. Тут копії накладних і свідчення одного з його колишніх логістів, якого він "кинув" на гроші минулого місяця. Альберто, це не помилка. Він просто крав, прикриваючись красивою упаковкою.

Бруні повільно взяв папку. Його обличчя ставало дедалі кам’янішим з кожною перегорнутою сторінкою.

— А ще, Альберто, — додала Аурелія, нахилившись вперед. — Ця людина вчора погрожувала моїй доньці. Він обіцяв "знищити її кар’єру", використовуючи твої ресурси і твої зв’язки. Він думає, що твоя фірма – це його приватна пісочниця для ігор у владу.

У цей момент двері кабінету розчинилися, і всередину влетів Енцо. Він виглядав розпатланим, його вчорашня впевненість дала тріщину.

— Синьйоре Бруні, мені сказали, що тут… — він замовк, побачивши Аурелію. Його обличчя вмить стало червоним. — Ви? Що ви тут робите? Синьйоре, це мати моєї… колишньої дівчини. Вона просто ображена жінка, яка хоче влаштувати сцену, бо я покинув її доньку!

Аурелія навіть не повернула голови в його бік. Вона продовжувала дивитися на Бруні.

— Енцо, замовкни, — голос генерального директора був тихим, але від нього по спині Мартіні пробіг холодок. — Синьйора Серра принесла мені дуже цікаву літературу. Набагато цікавішу за романи її доньки. Тут про твої махінації з деревиною, Енцо. І про твій "особливий" фонд для особистих витрат.

Енцо відчув, як земля іде з-під ніг. Він подивився на Аурелію з ненавистю.

— Ти… ти збирала це весь цей час? Ти ж посміхалася мені в очі!

— Я посміхалася, бо знала, що рано чи пізно ти зробиш помилку, — спокійно відповіла Аурелія, нарешті повернувшись до нього. — Ти зробив її вчора, коли розтоптав серце моєї дитини і наважився погрожувати їй у її ж домі. Ти думав, що вона сирота при живій матері? Ти переплутав письменницю з персонажем її казки, Енцо. А я не з казки. Я з реального життя.

— Це брехня! Це все підробка! — закричав Енцо, кидаючись до столу.

— Досить, — Бруні підвівся. — Енцо Мартіні, ти звільнений з цієї секунди без права на вихідну допомогу. Охорона вже чекає біля твого кабінету, щоб ти не встиг видалити жодного файлу. А завтра мої юристи передадуть цю папку до прокуратури.

— Ви не можете! Я директор! — він задихався від люті та безсилля.

— Ти – ніхто, — Аурелія піднялася, поправляючи рукавички. — Ти просто маленька людина, яка повірила у власну велич. Ти обіцяв знищити Аріадну? Що ж, вітаю. Ти щойно знищив себе. 

Коли Енцо виводили під руки два кремезні охоронці, він вигукував прокляття, але його голос губився в просторих коридорах офісу. Вся фірма спостерігала за його падінням. Це був не просто скандал – це був публічний крах.

Аурелія знову повернулася до Бруні.

— Дякую, Альберто.

— Це я тобі дякую, Ауреліє. Ти врятувала мене від великих проблем. Але скажи… чому ти не прийшла раніше? Ти ж знала про це кілька місяців.

Аурелія зітхнула, і на мить її маска "залізної леді" спала.

— Тому що моя донька була закохана. Вона дивилася на нього і бачила свого героя. Я сама колись була такою, Альберто. Я нічого не бачила, крім любові, і це ледь не знищило мене двадцять п’ять років тому. Я хотіла, щоб вона сама зрозуміла, хто він. Але я не могла дозволити, щоб він забрав у неї ще й її майбутнє. Любов має зцілювати.