Розділ 7. Останній Сигнал

Дорога назад пройшла без пригод, хоча Максиму довелося двічі затамувати подих у депо, коли повз паркан із важким залізним гуркотом проїжджав броньований патрульний потяг Стирачів. Нарешті він опинився біля знайомого чорного ходу квартири. Засув на дверях тихо клацнув, і Максим переступив поріг.

З підвалу долинав монотонний гул працюючих комп'ютерів і різкий запах мастила для зброї. Максим обережно спустився сходами вниз.

Там, у лабораторії, за столом уже сидів Сивий. Він помітно виспався, виглядав бадьорішим і якраз закінчував заряджати останній магазин модифікованими кулями. Професор Левченко теж не спав — він сидів біля моніторів, на яких мерехтіли рядки зеленого коду, а на столі поруч лежала маленька чорна флешка.

Побачивши Максима, Професор відірвався від екрана:

— О, Максиме, повернувся. Як усе пройшло? Вдалося знайти Крота?

Максим підійшов ближче, струшуючи пил із куртки:

— Так, усе чудово. Антон погодився допомогти. Більше того — на недобудованій станції метро він зібрав купу людей, які готові боротися. Коли сервер ляже, вони розіб'ються на загони — по одній групі на кожен сектор міста — і почнуть повну зачистку від Стирачів.

Сивий відклав магазин, уважно слухаючи:

— Оце розмах. Значить, у нас з'явилася справжня армія.

— Так, але їм потрібна зброя, — продовжив Максим. — Антон каже, що голими руками проти захисних комбінезонів нічого не зробиш. Він узяв три дні на те, щоб організувати людей та провести інструктаж, бо не всі вміють стріляти. Професоре, як ваші справи з вірусом?

— З кодом час затягнеться, десь ще дня три теж потрібно. Код повинен бути максимально стійким — можливо, в них якийсь антивірус ще там є, або вони самі намагатимуться щось зробити й перехопити керування в процесі. Я не можу ризикувати. Якщо система заблокує вірус на пів дорозі, другого шансу в нас не буде.

Сивий обернувся від ящиків і схвально кивнув:

— От і чудово. Значить, наші терміни ідеально збігаються, — Сивий схвально кивнув. — Поки Кріт навчатиме людей у метро, а Професор доводитиме до ладу свій цифровий бойовий хіт, я з Максимом встигну до збирати кулі та впакувати їх в коробки!

Він відкрив один із ящиків, продемонструвавши Максиму важкі штурмові гвинтівки та щільні ряди пачок із модифікованими набоями:

— Ось, дивись. Кулі зі спеціальним осердям. Їхнє енергетичне поле на комбінезонах тріщатиме, як тонкий лід. За ці три дні нам треба вирішити, як непомітно переправити все це залізо до Антона в підземку.

Максим почухав потилицю, дивлячись на чималу гору важкого озброєння:

— А як же ми туди все доставимо непомітно? В руках такий об'єм точно не перенесеш через колектори.

Сивий хитро посміхнувся, ніби тільки й чекав цього питання:

— Ти ж знаєш, де те метро закидане, от і підберемо такий потяг, який доставить туди боєприпаси. А щоб непомітно було, то можемо орендувати потяг з вагоном — скажемо, що на власні потреби потрібно. Їм зараз до лампочки щодо нас, Стирачі зараз більшу увагу приділяють добуванню ресурсів, їм не до перевірки дрібних місцевих перевезень.

Максим здивовано підняв брови:

— Орендувати цілий потяг у Стирачів? Ну ти й придумав, Сивий. Але якщо вони дійсно зайняті лише своїми копалинами, це може спрацювати. Залишилося тільки дізнатися, чи проходять діючі колії близько до тих завалених спусків станції.

Ці три дні пролетіли як одна мить у безперервній, напруженій роботі. На недобудованій станції Кріт уже завершував проводити навчання для добровольців, розбиваючи їх на злагоджені тактичні групи. Люди вчилися правильно тримати зброю, тримати позиції та діяти за командою.

Тим часом Максим із Сивим часу не втрачали: вони розвідали графіки, знайшли потрібний вантажний потяг і прорахували ідеальний маршрут, який проходив якраз над закинутими вентиляційними шахтами метро. Орендований під приводом «власних потреб» вагон дозволив їм без зайвих підозр завантажити всю партію.

Рація, яку Антон дав Максиму, стала незамінною річчю. Вона знадобилася не лише для кодового слова «Янів підземка» при підході, а й для координації під час руху потяга. Як тільки склад пригальмовував у визначеному місці, Максим давав сигнал в ефір, і вони з Сивим швидко опускали важкі ящики зі зброєю та коробки з модифікованими кулями вниз крізь технологічні люки. Там, у темряві підземелля, все це миттєво підхоплювали, приймали та ховали люди Крота. За кілька таких ходок підпільна армія була повністю укомплектована новітніми боєприпасами.

І якраз під кінець третього дня у лабораторії настав вирішальний момент. Професор Левченко, знесилений від безсонних ночей, нарешті відкинувся на спинку стільця і переможно видихнув. На екрані загорівся фінальний напис про успішне компілювання. Левченко закінчив створення вірусу і записав його на ту саму чорну флешку.

Максим і Сивий саме повернулися після останнього рейсу, коли Професор повернувся до них, тримаючи в руці накопичувач:

— Ну що, хлопці. Зброя на місці, люди готові. Вірус записаний і захищений від будь-яких їхніх антивірусних систем. Тепер усе залежить від тебе, Максиме. Кріт має провести тебе до Сектора № 1.