Розділ 6. Час збирати своїх

Валерія швидко відчинила двері, і трійка один за одним зайшла всередину квартири, залишаючи позаду прохолоду й похмурі сутінки вечірнього міста. Максим одразу ж зачинив за ними масивні вхідні двері, і важкий засув із глухим клацанням став на своє місце, відрізаючи їх від небезпечних вулиць Сектора № 8, які вже поглинала темрява. У коридорі помешкання Левченка панувала звична тиша й знайомий запах каніфолі, старого паперу та машинної оливи.

Максим першим ступив углиб напівтемного приміщення і гучно гукнув у бік люка в підлозі, звідки вели сходи до підвальної лабораторії:

— Професоре Левченко! Ми повернулися! І ми не самі!

Сивий важко опустив на підлогу свою розпухлу брезентову сумку, яка видала глухий металевий брязкіт, і стомлено зітхнув. Валерія тим часом підійшла до завішеного вікна кімнати, обережно зазираючи крізь щілину, щоб перевірити, чи не було за ними вечірнього хвоста.

Знизу, з глибини підвалу, почувся поспішний тупіт по залізних сходах, і за мить із люка з'явилася постать Професора. На відміну від їхньої денної розмови по рації, зараз його очі горіли лихоманковим блиском — він тримав у руках якісь роздруковані графіки та засмальцьований блокнот. Жучок спрацював ідеально, і Левченко вже встиг повністю прослухати засідання Стирачів.

Побачивши Максима та Валерію цілими, він полегшено кивнув, але коли його погляд упав на третього гостя та його важку сумку, брови вченого здивовано злетіли догори:     

— Сивий?.. Оце так зустріч. Ти якими долями тут? Втім, заходьте швидше до підвалу, у мене такі новини з їхньої наради, що вам і не снилося! Уся компанія спускається по залізних сходах у підвал під пильним оком Професора. Коли всі нарешті спустилися залізними сходами й опинилися в безпечній підземній лабораторії, Сивий обережно примостив свою важку брезентову сумку біля входу, а Валерія та Максим сіли ближче до робочого столу.

Професор Левченко відклав свої записи, вперся руками в завалений мікросхемами стіл і одразу перейшов до справи:

— Отже, у мене є дві новини: одна гарна, інша ні. Почнемо з гарної. Завдяки  жучку, Максиме, ми тепер знаємо, де їхній Головний Сервер. Він знаходиться в Секторі № 1. Точних координат я поки не маю, але найімовірніше — у самому центрі їхнього лігва. А тепер погана новина: людей знищать через місяць. Вони збираються добувати наші природні копалини ще щонайменше місяць, а потім просто зачистять планету.

У лабораторії на мить стало чути лише гудіння системних блоків. Але Максим рішуче подався вперед:

— Професоре, у них є один великий мінус проти боротьби з нами! Удень зв'язок перервався, і я не встиг вам усього сказати по рації.

Левченко пильно подивився на хлопця і кивнув:

— Ну, говори.

— Вони ні за що не будуть жертвувати своїм персоналом для відкритої боротьби з нами, — швидко заговорив Максим. — І головне — вони взагалі не пристосовані до нашого клімату! Їх захищають тільки спеціальні комбінезони, в яких вони пересуваються по вулицях. Без них вони тут беззахисні.

Професор застиг, переварюючи почуте, а Сивий, який до цього мовчки слухав у кутку, аж підскочив від такої інформації.

— Петровиче, я як знав! — раптом подав голос Сивий, підхоплюючи з підлоги свою брезентову сумку й важко опускаючи її прямо на стіл перед Левченком. — У мене в сумці їхня зброя.

Професор на мить занімів, переводячи погляд із засмальцьованого брезенту на задоволене обличчя старого товариша:

— Чекай... Як ти її дістав?!

— А що, Максим не говорив тобі? — Сивий кивнув у бік хлопця. — Мене ж здав один виродок. Я мав певний час переховуватися, і дякуючи Максиму за копію карти тунелів, я зараз тут. А зброю дістав... Ну, коли вони знайшли мою кімнату та почали розглядати її, то зняли зброю, щоб не заважала їм. Я її і свиснув, та й відразу в тунелі!

Валерія з подивом подивилася на Сивого, а Максим лише схвально посміхнувся — ризикований трюк старого спрацював на всі сто.

Сивий розстебнув важку блискавку, і на стіл із глухим брязкотом вивалилася футуристична, гладка гвинтівка Стирачів із темного матового сплаву.

Левченко насупився, розглядаючи небезпечну знахідку:

— Так, стоп... У них наче не було зброї. Як це можливо?

— Це, напевно, їхнє покращення, — похмуро озвалася Валерія, схрестивши руки на грудях. — Щоб більше не наздоганяти, як це було з Черняком, а відразу вбивати.

— Схоже на те... — погодився Максим, згадавши напружене полювання Стирачів за втікачами.

Професор кілька секунд мовчки дивився на гвинтівку, а потім його погляд став рішучим. Він обвів очима присутніх:

— Отже, у мене в голові склався такий план. Тижня, думаю, вистачить, щоб зробити вірус для сервера, який змусить чіпи самі відчепитися від людей... А зброя... Ми нею після від'єднання чипів знищимо сам сервер.

— Все начебто круто, — почухав потилицю Сивий, переводячи погляд з Левченка на хлопця. — А що з Стирачами?

Максим твердо подивився на друзів:

— Оголосимо їм війну! Потрібна зброя, яка нищитиме їхній захист, а наш клімат зробить усе інше.

— Ідея непогана, — задумливо промовив Професор, потираючи підборіддя. — Але нам потрібні добровольці, які не стануть зрадниками і не обернуться проти нас, коли почнеться заворуха.