Розділ 5. Вороже лігво

Ранок у підземній лабораторії почався з густого запаху міцної синтетичної кави. Максим прокинувся на вузькому дивані в кутку житлового відсіку, почуваючись набагато краще після важкого дня в тунелях. Смарагдовий чіп на зап'ясті ліниво пульсував, сигналізуючи про повний заряд внутрішнього акумулятора.

Швидко перекусивши поживними армійськими концентратами, які Професор тримав про запас, Максим підвівся і попрямував до головної робочої кімнати Левченка. Металеві двері тихо відкотилися вбік.

У лабораторії працювали кілька моніторів, виводячи складні каскади зеленого коду, а сам Петрович схилився над розібраним радіоприймачем. Проте Максим одразу помітив, що за сусіднім столом, де зазвичай сиділа дівчина, було порожньо. Навіть її звичний робочий інструментарій лежав акуратно складеним у коробку.

— Доброго ранку, Професоре, — Максим зробив крок усередину й озирнувся. — А де Валерія? Щось її не видно.

Левченко відірвався від роботи, зняв збільшувальні окуляри й втомлено потер перенісся. Під його очима залягли темні кола — схоже, він майже не спав цієї ніччю.

— Куди пішла — не знаю... — Професор зітхнув і розвів руками. — Вона підхопилася ще до світанку. Була якась аж занадто зосереджена. Зі мною майже не розмовляла, але... весь час згадувала про якусь мапу. Мапу вентиляційних шахт Головного Архіву Сектора № 7. Сказала, що це єдиний спосіб підібратися до кабінету командування без ризику зустріти Стирачів віч-на-віч.

Максим відчув, як усередині все напружилося. Завдання, яке Професор дав їй учора ввечері, Валерія, схоже, сприйняла надто буквально й вирішила діяти самостійно, не чекаючи, поки він прокинеться.

— Вона що, пішла туди сама? — тривожно запитав Максим.

— Ага, — скрушно мовив Професор, похитуючи головою. — Сама. Вона ж у нас уперта, якщо щось вбила собі в макітру...

Не встиг він договорити, як нагорі, з боку вулиці, тихо рипнули вхідні двері майстерні. За секунду почулися швидкі кроки по металевих сходах, що вели вниз, і до підвальної лабораторії, важко дихаючи, але з переможною посмішкою на обличчі, майже залетіла Валерія. Її куртка була трохи забруднена в будівельний пил, але очі горіли азартом.

— Є! Вийшло, дістала! — вигукнула вона прямо з порога, скидаючи на стіл тугий пластиковий тубус. — Тепер усе буде чітко за планом!

— Так, що там? Показуй! — жваво мовив Професор, миттєво відсуваючи свій радіоприймач убік і звільняючи місце на великому робочому столі під лампою.

Валерія підійшла, спритно витягла з тубуса цупкий лист пластикового паперу і розгорнула його, притиснувши краї двома важкими акумуляторами. Це була детальна інженерна схема.

Вона ткнула пальцем у центр креслення, де знаходилася тривимірна модель будівлі:

— Дивіться. Це мапа вентиляції будинку, де перебувають Стирачі. Головний штаб їхнього підрозділу в Секторі № 7. Пробратися через парадні двері чи коридори — чисте самогубство, там камери й датчики руху на кожному кроці. Але є один лаз.

Дівчина провела пальцем по нижній частині схеми, виводячи лінію до зовнішньої стіни будівлі:

— Вхід до вентиляції є через чорний вихід, точніше — старий пожежний вихід із тильної сторони двору. Варта там майже не ходить, бо вважає ті двері наглухо завареними. Але сама шахта повітропроводу веде звідти прямо до верхніх рівнів, минаючи всі перешкоди.

— Молодець! — задоволено мовив Професор, розглядаючи креслення крізь товсті лінзи окулярів. Потім він повернувся до свого робочого столу, обережно підчепив пінцетом крихітний пристрій, схожий на металеву ґудзик, і повернувся до хлопця. — Так, Максиме, жучок готовий. Ось, тримай. І ще — візьми оцю рацію. Будеш доповідати, якщо щось станеться.

Максим обережно сховав мініатюрний передавач до кишені, а важку армійську рацію закріпив на поясі куртки.

— І головне, — суворо додав Левченко, піднімаючи вгору вказівний палець. — Як тільки встановиш жучок у вентиляційній шахті, яка веде з кабінету їхнього боса, одразу подаси сигнал. Мені потрібно пару секунд, щоб я міг налаштувати приймач тут, у підвалі, й упіймати частоту.

— Так, добре, — Максим важко зітхнув, застібаючи куртку. — Не думав я, що ще колись лазитиму по вентиляціях, але що ж робити...

Валерія, яка вже перевіряла свої черевики та підтягувала ремені на тактичній сумці, підійшла ближче й підбадьорливо плеснула його по плечу. На її обличчі знову з'явилася та сама впевнена посмішка.

— Нічого, прорвемось! — мовила вона. — Я буду поряд, слідкуватиму, щоб шлях був чистий. Мене ж на вулицях не чіпатимуть, я для них своя, звичайна мешканка сектора. А от тобі світитися не можна. Тож ти заходиш з чорного ходу, а я прикриваю знизу.

— Ну що... З богом, — тихо мовив Професор, проводжаючи їх поглядом від свого робочого столу. Його голос трохи здригнувся від хвилювання.

— Пішли, — рішуче відповіла Валерія, кивнувши Максиму.

Вони швидко піднялися металевими сходами з підвалу, минули напівтемну майстерню і вислизнули на сіру ранкову вулицю.

Далі Максим діяв за вже перевіреною схемою. Поки Валерія спокійно й упевнено йшла тротуарами знизу, наче звичайна мешканка міста, яка зранку поспішає у своїх справах, хлопець тримався на висоті. Він пробирався дахами назад — від Сектора № 8 до Сектора № 7. Цей шлях згори в ранковому світлі виглядав зовсім інакше, але навички, здобуті під час першої вилазки, не підвели. Максим спритно перестрибував з одного занедбаного даху на інший, ховаючись за масивними кубами вентиляційних систем та заіржавілими залишками супутникових антен. Смарагдово-зелений чіп на його зап'ясті під пов'язкою зараз не світився — він працював у пасивному режимі, але хлопець усе одно відчував його легке тепле пульсування.