Розділ 4: Незавершений шлях

Тридцять хвилин відпочинку пролетіли як одна мить, хоча для Максима вони стали першим спокійним ковтком повітря за весь цей божевільний день. Організм нарешті адаптувався до чужої хроно-енергії: шкіра навколо чіпа більше не палала, а приємний ментоловий холод від пов'язки повністю вгамував біль. З-під марлі пробивалося рівне, гіпнотизуюче смарагдово-зелене світло.

Двері кімнати прочинилися. Професор Левченко вийшов першим, його обличчя було зосередженим. Валерії поруч не було — схоже, вона залишилася в сусідній майстерні, все ще закрившись у своєму гніві та сумі.

— Бачу, тобі полегшало, синку, — тихо сказав старий, уважно глянувши на смарагдово-зелений відблиск на руці хлопця. — Твій час укорінився. Мережа прийняла новий цифровий підпис чіпа, тепер для системи ти — один із них. Але тут засиджуватися небезпечно. Стирачі методично зачищають квадрат за квадратом, і рано чи пізно вони прийдуть сюди. Ходімо зі мною. Настав час дізнатися, заради чого Вадим віддав своє життя.

Професор підійшов до важкого квадратного люка в підлозі, який усе ще був прочинений після його попереднього підйому. Покрехтуючи, старий першим почав спускатися вниз по міцній металевій драбині, що вела глибоко під будинок.

Максим рушив слідом за вченим. Спустившись, він затамував подих: підвал виявився не просто сховищем, а справжньою, прихованою підземною лабораторією. У напівтемряві підземелля миготіли екрани моніторів, завантажені незрозумілими графіками та рядками програмного коду, а вздовж стін гуділи сервери й тяглися мотки товстих кабелів.

— Ось тут ми з Вадимом і працювали останні два роки, — Професор увімкнув настільну лампу, яка вихопила з темряви детальну, але напівпорожню тривимірну схему Верхнього міста, що проєктувалася прямо на бетонну стіну. — Ти маєш розуміти, Максиме: Вадим хотів не просто накрасти років для себе. Наша мета — знищити цю кляту Систему. Ми шукаємо спосіб вийти на Головний Хроно-Сервер, який контролює розподіл часу по всіх Секторах і прирікає Нижнє місто на вимирання.

Старий важко зітхнув і повернувся до Максима, схрестивши руки на грудях.

— Але є проблема. Ми навіть не знаємо, де цей Сервер фізично розташований. Система береже свої таємниці, а тими, хто керує Стирачами та життям людей із тієї сторони стіни, у нас немає жодної зачіпки. Тому Вадим розробив інший план. Він хотів зібрати високочастотний маячок із функцією прослуховування, підкинути його патрулю Стирачів і через їхні внутрішні закриті канали зв'язку вирахувати координати центру управління.

Левченко підійшов до робочого столу, на якому лежав розібраний металевий корпус якогось мініатюрного пристрою.

— Вадим не встиг його закінчити. Для маячка бракує однієї ключової деталі — військового екранованого мікрочіпа, який не заглушать системи безпеки Верхнього міста. І це твоє перше завдання, Максиме. Тобі доведеться дістати цю деталь у «Сивого». Його справжнє ім'я Гриць, він старий контрабандист, який тримає точку зі списаною радіоелектронікою десь на занедбаному заводі на околиці нашого Сектора.

Професор пильно поглянув хлопцю в очі:

— Знайди Сивого, забери чіп і повертайся. Без цієї детальки ми сліпі. Ми не зможемо дізнатися, де ховається ворог, і твоє смарагдово-зелене світло на зап'ясті так і залишиться просто красивою підробкою.

            Максим на мить замислився, розглядаючи розібраний металевий корпус майбутнього маячка на столі. Масштаб гри, у яку його втягнули, лякав, але смарагдово-зелене світло на власному зап'ясті не залишало вибору. Він уже був частиною цього.

— Добре, — Максим повільно кивнув, підвівши погляд на вченого. — Я згоден на це завдання. Але де шукати цей завод? І головне — який туди є безпечний шлях, професоре?

Левченко підійшов ближче до тривимірної карти, що проєктувалася на стіну, і натиснув кілька клавіш на старій клавіатурі. Проєкція Верхнього міста зникла, а замість неї з'явилася заплутана схема промислових зон Нижнього міста. Старий указкою ткнув у саму околицю, де червоніла велика занедбана пляма.

— Це старий завод важкого машинобудування, — тихо мовив Професор. — Гриць облаштував свій склад у підвалах колишнього ливарного цеху. У нашому секторі зараз тихіше, основні сили Стирачів і суворий лазерний нагляд зараз стягнуті до Сектора 7, де сталася облава. Але залізничні колії та підступи до заводу все одно патрулюються місцевою вартою. Прямо йти вулицями — зайвий ризик.

Старий провів пальцем уздовж тонкої пунктирної лінії на схемі.

— Тому тобі доведеться йти через дренажну систему старого метробуду. Це закинуті тунелі, які проходять прямо під житловими кварталами й виводять до технічних колодязів заводу. Там немає камер. Головне — суворо триматися маршруту за картою і не звертати в глухі бічні відгалуження, бо там можна блукати днями. Валерія дасть тобі ліхтар і карту тунелів, яку вони склали з Вадимом.

Левченко важко зітхнув і поклав руку Максиму на плече:

— Запам'ятай, хлопче. Твоє смарагдово-зелене світло зараз сховане під пов'язкою. Поки в нашому секторі немає облави, ти маєш діяти швидко. Знайди Сивого, забери мікрочіп і повертайся.

— Валеріє! — гукнув Професор, задираючи голову до відчиненого люка підлоги. — Ти де там? Спускайся сюди, дай хлопцю спорядження. І карту знайди, оту, де позначені тунелі, що йдуть під житловим кварталом.

Нагорі почувся важкий, неохочий тупіт черевиків. За хвилину в прорізі люка з'явилися ноги в грубих армійських штанях, і Валерія швидко з'їхала по металевій драбині вниз, у напівтемряву підземної лабораторії.