Глава 2. Облава

Сяйво на зап'ясті буквально маркувало його як мішень. Максим швидко смикнув донизу замазаний  рукав куртки, намагаючись сховати це зрадницьке, божевільне світло, але воно все одно пробивалося крізь цупку тканину тьмяним сяйвом. Хлопець миттєво зрозумів — потрібно тікати. Прямо зараз. Якщо його спіймають із цим скарбом на руці, від нього не залишиться навіть попелу.

Тим часом вулицями Сектора 7 уже розливалося справжнє пекло. Завивання сирен, що почалося у провулку, підхопили сусідні квартали, перетворюючи звук на нестерпний, суцільний гул, від якого вібрували стіни. Згори, розрізаючи густий димовий туман, ударили важкі промені червоних прожекторів. Вони нишпорили по дахах та дорогах, наче шукачі гігантських хижаків.

З головного проспекту донісся тупіт сотень ніг, крики та брязкання важких металевих загороджень. Стирачі діяли за жорстким, відпрацьованим віками протоколом. Максим чув, як залізна стіна облави затискає район: шлюзи Нижнього міста блокувалися гігантськими електромагнітними сітками. Загін за загоном, істоти в сірих плащах вдиралися в житлові сектори. Вони виганяли людей із бідних бараків прямо на холодний, брудний асфальт, безжально вишикувавши в довгі, залякані черги. Почалася тотальна фільтрація. Стирачі йшли вздовж шеренг, підносили до рук термінали та змушували кожного підіймати голову, заглядаючи в дзеркальні маски. Система шукала свої втрачені сто років.

Максим замер у тіні контейнерів, важко ковтаючи клубок у горлі. Він чітко усвідомлював: загальний фільтр йому не пройти. Перший же крок у бік вулиці, перший лічильник або холодний погляд Стирача викриють його на місці. Вулицями йти не можна.

Покладаючись на кожну секунду свого знання нетрів, Максим кинувся вглиб темного провулка, подалі від світла прожекторів. Пальці нервово намацали холодний, слизький метал. Орієнтуючись майже наосліп, він схопився за іржаві скоби пожежної драбини й почав швидко дертися вгору. Металеві східці гнулися під його вагою, кожне зчеплення звучало небезпечним скрипом, але хлопець ліз усе вище — на дахи фабричних корпусів. Туди, де цифрові тенета Стирачів ще не встигли розгорнутися на повну силу.

Нагорі вітер віяв в обличчя, розганяючи димовий туман, а по залізу покрівлі вже нишпорили червоні промені. Максим не став випробовувати долю. Помітивши гігантський іржавий контейнер промислового повітроводу, він вирвав ржаву решітку й протиснувся всередину.

Проповзши кілька десятків метрів по вогкому, забитому пилом залізному тунелю, Максим дістався до гігантського об'ємного блока — центрального розподільчого вузла, куди сходилися повітряні коридори з усього сектора фабрики. Тут було темно, тихо і пахло старим мастилом. Виснажене чотирнадцятигодинною зміною та шоком тіло відмовлялося служити, а зап'ястя все ще нило від пекучого світла. Щільно закривши за собою внутрішню дірку, Максим забився в куток блока. Він вважав, що тут, у залізному череві фабрики, він нарешті в безпеці. Опустивши важку голову на зігнуті коліна, хлопець вирішив переночувати тут і дочекатися, поки вщухне перша хвиля облави.

Внизу, під його схованкою, Сектор 7 остаточно перетворювався на закриту ґратами клітку. Назад дороги не було. Відсьогодні він тепер поза системою.

Прокинувшись уранці від власного важкого дихання, Максим не одразу згадав, де перебуває. Тіло після сну на гострому металі затекло, а ліве зап’ястя під курткою все ще нило пульсуючим теплом. Спогади про нічний жах накотили важкою хвилею.

Намагаючись не шуміти, Максим відразу ж поліз по залізному тунелю назад, щоб перевірити обстановку назовні. Коли він притиснувся обличчям до щілини вихідної решітки повітроводу, перед ним відкрилася картина нового дня в Секторі 7.

Нічного хаосу, криків та прожекторів уже не було. Гостра фаза зачистки закінчилася, але легше від цього не стало. Внизу, наче сірі примари, всюди ходили Стирачі. Вони повільно курсували вулицями, спостерігаючи за наляканими людьми та методично перевіряючи кожного, хто намагався вийти з під’їзду чи перетнути перехрестя. Район перетворився на мовчазний концтабір.

Проте Максим помітив важливу деталь: Стирачі зосередили всі сили внизу, на дорогах і КПП. Нагорі, по дахах фабричних корпусів, уже не було ніякого спостереження — патрульні дрони полетіли на дозарядку, а червоні промені згасли з першими променями брудного ранкового сонця, що ледь пробивалося крізь димовий туман.

Залишатися в металевому блоці далі було не можна — рано чи пізно вони дійдуть і до вентиляції. Розуміючи, що земля для нього закрита назавжди, Максим ухвалив єдине правильне рішення: скористатися сліпою зоною ворога і проповзти по дахах до сусіднього, занедбаного промислового сектора, куди залізна хватка Стирачів ще не встигла дотягнутися.

Він обережно витиснув решітку і, притискаючись усім тілом до холодної покрівлі, поповз уперед, назустріч невідомості.