Глава 1. Чужий скарб

Пелена над Сектором 7 ніколи не розсіювався. Він осідав на язику з присмаком гару та дешевого мастила, в’їдався в іржаві металеві конструкції багатоповерхівок-вуликів і душив брудне неонове світло. Вивіски місцевих ломбардів часу — єдине, що тут світилося яскраво. «Здай годину — отримай суп», «Кредит під 15% за хвилину» — ці написи блимали, наче голодні очі в темряві.

Під цими вивісками повільно рухалася сіра маса. Обличчя людей навколо здавалися відлитими з бетону — однакові, виснажені, згаслі. Тут ніхто не розмовляв. Навіщо витрачати повітря? Усі дивилися або під ноги, або на власні ліві зап’ястя. Там, під шкірою, криваво-червоним неоном пульсували цифри. У більшості жителів Нижнього міста рахунок ішов на години, іноді — на дні. Кожна затримка в черзі, кожен зайвий крок чи випадкова застуда могли стати останніми. Смерть від нульового балансу тут була такою ж звичною справою, як дощ.

Максим ледве волочив ноги. Позаду залишилася чотирнадцятигодинна зміна на підземному кабельному заводі, де від гуркоту пресів і запаху розплавленої ізоляції паморочилося в голові. Його ліве зап'ястя злегка пекло. Він підняв рукав замасленої куртки й глянув на дисплей: три дні, дванадцять годин і секунди, які невблаганно танули, наче крижинки на вогні. Мало. Страшенно мало, але для роботяги з низин — майже стабільність.

Він зупинився біля автомата видачі харчів. Приклав зап'ястя до брудного зчитувача. Апарат голосно клацнув, виплюнувши в пластиковий лоток сірий брусок синтетичного протеїнового батончика. Цифри на руці Максима миттєво крутнулися назад, списавши дві години життя за цей шматок без смакового пластиліну. Тепер у нього залишалося всього три дні й десять годин.

Жуючи на ходу, Максим звернув із кричущої головної вулиці у провулок Трьох ліхтарів. Взагалі-то, ліхтарів там давно вже не було — лише голі дроти та суцільна темрява, але це був єдиний спосіб зрізати шлях і швидше дістатися до своєї тісної комірчини, щоб упасти на ліжко.

Раптом тишу провулку розірвав тупіт важких черевиків. Хтось біг. Біг так, наче за ним гналися всі чорти Нижнього міста. Максим інстинктивно притиснувся до стіни, затікаючи в тінь між іржавими трубами. У нашому світі, якщо хтось біжить тобі назустріч — це ніколи не обіцяє нічого хорошого.

З-за повороту вилетів чоловік. Він важко дихав, хапаючи ротом повітря. Навіть у напівтемряві Максим помітив, що цей захеканий чоловік тут чужий. На ньому було пальто з дорогої розумної тканини, яка намагалася підлаштувати колір під брудні стіни, але постійно збивалася. Обличчя чоловіка було білим від дикого, тваринного жаху, а волосся розпатлане. Це був Вадим Черняк. Магнат, чиє ім'я іноді мигтіло на глянцевих екранах Верхнього міста.

Але найстрашнішим було інше. Його ліва рука була оголена до ліктя. І від неї виходило таке потужне, густе сяйво. Там горіли не дні. Там горіли сторіччя.

Черняк спіткнувся об якесь сміття, ледь не впав і в цей момент помітив Максима. Його очі розширилися. На секунду він хотів кинутися назад, але з глибини лабіринту вулиць донісся дивний, ледь чутний металевий гул. Звук, від якого у Максима чомусь заніміли зуби. У паніці Магнат зробив єдине, що могло врятувати його скарб від переслідувачів. Він ринувся до Максима і вчепився в його ліве передпліччя, притискаючи свій датчик до його шкіри. Максим взагалі не розумів, що відбувається, заціпенівши на місці.

Його пронизав такий дикий, пекучий біль, наче в вени замість крові линули тисячі розпечених голок. Тьмяні червоні цифри Максима миттєво згасли, повністю затьмарені й випалені чужорідною енергією. Хроно-датчик скажено закрутився, перетворюючись на суцільну золоту смугу. Рівно сто років розкішного життя Верхнього міста насильно вливалися в його тіло, розчиняючи в собі ті нещасні три дні, що в нього залишалися.

Черняк відпустив його руку, вчепився пальцями в куртку хлопця і дико прохрипів прямо в обличчя:

— Тікай і не дивись їм в очі!

Магнат штовхнув Максима в бік глибокої ніші за сміттєвими баками, а сам, хитаючись і тримаючись за холодну стіну, спробував бігти далі, але його кроки були важкими й приреченими. Стирачі наздогнали його майже миттєво. Вони не бігли — вони просто виросли з густого димового туману на іншому кінці провулку, наче самі були частиною цієї похмурої ночі.

Максим від жаху задіяв єдиний інстинкт, що залишився — він швидко заховався за брудні сміттєві баки, втиснувшись у купу іржавого залізяччя та пластику. Серце калатало так гучно, що, здавалося, цей звук відлунює від стін. Затамувавши подих, хлопець завмер і зазирнув у вузьку щілину між контейнерами. Тепер він бачив увесь процес. Він бачив, як працює Стирач.

Один із переслідувачів перекрив Магнату шлях. Черняк спробував вирватися, але Стирач залізною хваткою зафіксував його на місці. Магнат інстинктивно підняв голову і зустрівся поглядом із гладкою дзеркальною маскою. Крізь неї на секунду пробилося пульсуюче фіолетове світло. Черняк миттєво обм'як. Його очі стали скляними, а розум перетворився на порожнечу. Безжальний алгоритм Стирачів спочатку ліквідовував свідомість, унеможливлюючи будь-який спротив.

Стирач притиснув свій інтерфейс до датчика Черняка, починаючи стандартну процедуру вилучення часу. Але раптом фігура в сірому плащі завмерла. Дзеркальна маска Стирача сіпнулася, а з динаміка на його грудях пролунав спотворений, механічний тріск. На дисплеї спалахнула червона помилка: «Дефіцит балансу: мінус 100 років».

Біомеханічна істота зафіксувала критичний витік ресурсу. Підкоряючись сухим інструкціям програми допиту, Стирач різко вхопив Магната за комір і підняв його нерухоме тіло вгору. Роботизований голос зазвучав із металевим скреготом, хоча перед ним була вже абсолютно порожня оболонка: