Пролог

роботяг кожну секунду пульсувало розряджене, криваво-червоне світло. Це був їхній єдиний баланс. Голодний маркер системи, що відраховував миті до фіналу. Останній подих коштував дорого, а виснажлива зміна на фабриках приносила лише жалюгідні крихти — кілька годин, аби не впасти замертво посеред вулиці. Люди Нижнього міста не жили. Вони просто викупали свій наступний ранок у залізних автоматів з їжею, затиснуті в безжальні цифрові лещата.

Але ніхто з них не знав правди. Людство звикло вірити, що ця мітка під шкірою — природний дар, який з’являється сам по собі з першим криком немовляти. Вони надто втомилися від хроно-голоду, щоб шукати відповіді, а страх перед Стирачами випалював будь-яку волю до спротиву.

Кібернетичні, холодні істоти з довгими залізними пальцями та червоними сканерами замість очей були лише інструментом. Виконавчою рукою, що підкорялася наказам чогось набагато страшнішого, позаземного й нелюдського, що сховалося за хмарочосами Верхнього міста. Для цих таємничих істот час людства був ідеальним намордником.

Матері не бачили немовлят у перші хвилини життя. У стерильних боксах залізні маніпулятори вживлювали під шкіру пристрій «часу життя» — чип глобальної мережі рабства. Система була вічною. До ночі, поки в промзоні № 8 старий професор не вирахував їхню частоту, а його учень Вадим Черняк не зламав код, накрутивши штучне століття й запустивши ланцюгову реакцію для всього світу.