Розділ 8

Понеділок в університеті видався нескінченним. Ліза сиділа на лекції Марка Олександровича, намагаючись зосередитися на формулах, але щоразу, коли він проходив повз її парту, вона мимоволі затримувала дихання. Він же був підкреслено офіційним, ніби тієї розмови на кухні ніколи й не було.

Проте вечір приготував сюрприз. Коли Ліза прийшла до квартири, Марк не пішов одразу, як зазвичай.

— Софійка заснула раніше, — сказав він, заходячи на кухню. — А я... я купив десерт. Подумав, що після того, як ви врятували мої нерви в парку, це найменше, що я можу зробити.

На столі стояла коробочка з вишуканими тістечками та дві чашки чаю. За вікном шумів теплий весняний дощ, створюючи атмосферу відірваності від усього світу.

Вони сиділи в напівтемряві, підсвіченій лише лампою над стільницею. Розмова спочатку була ніяковою, про навчання, але поступово бар'єри почали танути. Марк розповідав про свої подорожі, про те, як колись мріяв стати художником, а не математиком.

— Ви дуже гарно малюєте, — тихо сказала Ліза, згадуючи начерки, які бачила в його кабінеті. — Чому покинули?

— Життя вимагає точності, а не ілюзій, — відповів він, але в його очах промайнув смуток.

Він підвівся, щоб прибрати порожні чашки, і випадково торкнувся рукою руки Лізи. Цього разу ніхто не відсахнувся. Марк зупинився, його пальці обережно накрили її долоню.

— Лізо, — його голос став низьким, оксамитовим. — Я знаю, що це неправильно. Я ваш викладач, я старший, у мене є донька...

— Це не має значення, — прошепотіла вона, підводячись.

Вони стояли зовсім поруч. Тепло його тіла було майже відчутним. Марк обережно підняв руку і заправив пасмо волосся їй за вухо. Його пальці затрималися на її щоці, викликаючи цілу зливу мурашок по шкірі.

— Ви змінили все, — промовив він, дивлячись їй прямо в очі. — Я два роки жив у чорно-білому світі, поки ви не увірвалися в нього зі своєю добротою і цим дитячим «мама».

Він повільно схилився до неї. Ліза заплющила очі, відчуваючи його дихання на своїх губах. Це був не просто поцілунок — це було зізнання. Ніжне, обережне, сповнене болю минулого і надії на майбутнє. В цей момент у квартирі, де спала маленька дівчинка, час зупинився.

Для професора Камінського більше не існувало правил і розкладів. Існувала лише Ліза, яка тримала в руках уламки його серця, намагаючись знову склеїти їх докупи.

Коли він нарешті відсторонився, його погляд був водночас щасливим і наляканим.

— Що ми робимо, Лізо? — тихо запитав він.

— Пишемо нашу власну історію, — посміхнулася вона, стискаючи його руку. — І, здається, перший розділ нам обом дуже подобається.