Розділ 6

Субота видалася сонячною, і Марк Олександрович, завалений перевіркою курсових, з вдячністю прийняв пропозицію Лізи вивести Софійку в парк.

— Тільки не відходьте далеко від центральної алеї, — настановляв він, поправляючи капюшон на курточці доньки. — І тримайте телефон увімкненим.

— Професоре, ми просто йдемо годувати качок, а не в експедицію на виживання, — засміялася Ліза, беручи Софійку за руку.

Парк був переповнений людьми. Софійка, вдягнена у кумедну шапку з вушками, дріботіла поруч, постійно відволікаючись на кожну квітку та собаку. Ліза почувалася дивно спокійно. Вона вже звикла до того, що люди навколо сприймають їх як молоду маму з донькою. Це було приємне, хоч і трохи оманливе відчуття.

— Мама, ди-ви! Ка-ка! — вигукнула Софійка, побачивши качок біля озера.

— Зараз, маленька, зараз дістанемо хліб...

— Лізо? Це ти?!

Голос пролунав як грім серед ясного неба. Ліза різко випрямилася. Навпроти них, з великою склянкою лате в руках, стояла її старша сестра — Катя. Вона дивилася то на Лізу, то на Софійку, а її очі з кожною секундою ставали все більшими.

— Катю? Привіт... — проковтнула кому в горлі Ліза.

— Яке «привіт»?! Лізо, я щось пропустила? — Катя підійшла ближче, оглядаючи дитину з ніг до голови. — Ти казала, що знайшла роботу, але я думала... не знаю, репетиторство, бібліотека... А це чиє диво? І чому воно щойно назвало тебе «мамою»?

Софійка, відчувши напругу, сховалася за ноги Лізи й насторожено зазирнула на незнайому тітку.

— Катю, тихо, не кричи, — прошепотіла Ліза, намагаючись відвести сестру вбік. — Це донька мого викладача. Я працюю у нього нянею.

— Нянею? — Катя примружила очі, в яких заграли іскри цікавості. — Тією самою нянею, про яку ти «забуваєш» розповідати подробиці? Лізо, дівчинка на тебе навіть схожа! Ті самі очі. Якби я не знала, що ти весь час була на виду, я б вирішила, що ти щось від нас приховуєш.

— Припини, — почервоніла Ліза. — Вона просто маленька, вона сумує за мамою, ось і називає так усіх, хто до неї добрий.

— «Усіх»? — Катя хитро всміхнулася. — Щось я не бачу тут черги з дівчат. А де ж сам татко? Професор, кажеш? Мабуть, старий, лисий і в окулярах?

— Він... він не такий, — коротко кинула Ліза, намагаючись не згадувати, як Марк виглядає без краватки.

— О-о-о, все ясно, — протягнула сестра, роблячи ковток кави. — Громова, ти закохалася. Влипла по самі вуха в роман з викладачем, та ще й з дитиною. Мама нас обох приб'є, якщо дізнається, що ти замість підготовки до сесії бавишся в сім'ю.

— Катю, це просто робота!

Але Софійка в цей момент вирішила підтвердити версію Каті. Вона витягла з кишеньки малюнок, який вони малювали зранку — три фігурки, що тримаються за руки.

— Це та-та, це Лі-за, це я! — гордо пролепетала мала, тицяючи пальчиком у папір.

Катя підняла брови.

— Виглядає як ідеальний портрет щасливої родини. Дивись, Лізо, ігри в маму часто закінчуються розбитим серцем. Будь обережна.

Коли сестра пішла, пообіцявши «нічого не казати мамі, поки що», Ліза ще довго стояла біля озера. Слова Каті про «розбите серце» влучили в ціль. Вона подивилася на Софійку, яка знову весело ганялася за голубами, і вперше серйозно запитала себе: що вона буде робити, коли навчання закінчиться і професору більше не потрібна буде няня?