Розділ 4

Робота нянею у власного професора — це не те, що Ліза планувала вписати у своє резюме. Проте вже наступного понеділка вона стояла перед масивними дерев’яними дверима квартири в центрі міста, стискаючи в руках рюкзак і відчуваючи, як від хвилювання холонуть пальці.

Двері відчинив Марк. Сьогодні він був без краватки, у простій темно-синій футболці, що робило його менш схожим на «суворого професора» і більш — на втомленого чоловіка, який щойно намагався впоратися з дворічним ураганом.

— Проходьте, Громова. Ви вчасно, — він відступив, пропускаючи її всередину.

Квартира виявилася саме такою, як вона й уявляла: високі стелі, полиці, заставлені книгами від підлоги до стелі, і... повний розгром на підлозі. Іграшкові машинки перемішалися з кубиками, а посеред вітальні лежав самотній рожевий черевичок.

— Софійко, дивись, хто прийшов! — гукнув Марк.

З-за дивана визирнула скуйовджена голова. Побачивши Лізу, дівчинка на мить замерла, а потім із радісним вереском кинулася до неї, ледь не збивши з ніг.

— Мама! Мама Лі-за! — закричала вона, обхоплюючи коліна дівчини.

Марк зніяковіло відвів погляд.

— Я намагався пояснити їй, що ти — Ліза, вчителька... чи просто подруга. Але вона вперта. Уся в... — він замовк, не закінчивши речення, але Ліза зрозуміла: у маму.

— Все гаразд, Марку Олександровичу, — м'яко сказала Ліза, підіймаючи малу на руки. — Дітям у такому віці важливо мати назву для людини, до якої вони відчувають тепло. Нехай каже, як їй зручно. З часом це мине.

— Сподіваюсь, — зітхнув він. — Отже, ваш графік. Я залишив список продуктів на холодильнику, номер педіатра та розклад занять Софії. Я буду в університеті до шостої, потім у мене засідання. Якщо щось трапиться — дзвоніть одразу.

Він почав збирати документи, але Ліза помітила, як він нервує. Це не був той впевнений викладач з кафедри. Він перевіряв сумку по три рази й постійно озирався на доньку.

— Марку Олександровичу, — покликала його Ліза, коли він уже стояв у дверях. — Ідіть спокійно. Ми впораємося. Обіцяю, квартира залишиться цілою.

Він на мить затримав на ній погляд. У його очах промайнуло щось подібне до полегшення.

— Дякую, Лізо.

Коли двері зачинилися, у квартирі настала незвична тиша. Софійка подивилася на Лізу, а Ліза — на Софійку.

— Ну що, капітане? — посміхнулася дівчина. — Давай показуй свої володіння. Що ми будемо робити спочатку: будувати вежу чи малювати татові «сюрприз» на його важливих паперах?

Софійка радісно заплескала в долоні й потягнула Лізу в бік дитячої кімнати.

Цей день пройшов дивно легко. Ліза виявила, що професор Камінський — надзвичайно організований батько, але в його домі зовсім не було затишку. Все було функціональним, проте холодним. Вона готувала Софійці кашу, грала в схованки за шторами й читала казки, від яких мала нарешті заснула в обід.

Ввечері, коли сонце вже почало ховатися за дахами сусідніх будинків, ключ у замку повернувся. Марк увійшов тихо, очікуючи почути плач або побачити безлад. Натомість він застав неочікувану картину.

У вітальні панувало м'яке світло настільної лампи. Софійка міцно спала на дивані, обнявши іграшкового ведмедя, а поруч, на килимі, сиділа Ліза з відкритим підручником з геометрії, щось зосереджено креслячи в зошиті. На столі стояла чиста тарілка, а в повітрі пахло чимось домашнім.

Марк зупинився, не наважуючись порушити цю ідилію. Вперше за два роки його дім не здавався йому порожнім.

— Ви все ще вчитеся? — пошепки запитала він, підходячи ближче.

— Іспит у Камінського сам себе не складе, — жартома прошепотіла у відповідь Ліза, не підіймаючи голови.

Він мимоволі всміхнувся.

— Здається, цей викладач сьогодні дуже задоволений вашою роботою, Громова.

Ліза підвела очі й зустрілася з його поглядом. У цю мить між ними більше не було дистанції «професор-студентка». Були лише двоє людей, яких об’єднала одна маленька дівчинка, що зараз сопіла поруч. І Ліза зрозуміла: бути нянею буде набагато складніше для її серця, ніж вона думала.