Розділ 3

Минуло три дні, але голос маленької Софійки все ще лунав у голові Лізи. Вона намагалася зосередитися на кресленнях з геометрії, проте думки постійно поверталися до того болючого погляду професора Камінського. Ліза вирішила: найкраще — це уникати будь-яких зустрічей.

Але в долі були інші плани.

Того дня в університеті панував хаос. Перерва була гамірною, коридори забиті студентами. Ліза йшла до бібліотеки, коли помічила знайому постать біля деканату. Марк Олександрович стояв спиною до неї й розмовляв по телефону, його голос звучав роздратовано та напружено.

— Так, я розумію, що у вас зламався кран, Тетяно Сергіївно! Але Софійка зі мною, мені через п'ять хвилин на засідання кафедри... — він обернувся, і Ліза побачила Софійку.

Дівчинка сиділа на лавці поруч, гойдаючи ніжками в тих самих рожевих колготках. Раптом увагу малої привернув великий рудий кіт, що прослизнув повз двері запасної драбини. Софійка, скориставшись тим, що батько емоційно доводив щось у слухавку, тихенько сповзла з лавки.

Марк на мить відвернувся, щоб підняти впущений листок із папки.

— Все, я передзвоню, — він натиснув на відбій і озирнувся. — Софійко?

Лавка була порожньою.

Ліза, яка бачила цей момент здалеку, пришвидшила крок. Вона бачила, як професор почав оглядатися. Його обличчя вмить зблідло. Це був уже не той сталевий викладач, а людина, яку охопив первісний жах.

— Софія! Софійко! — гукнув він, кидаючись до сусіднього кабінету.

Студенти проходили повз, штовхаючи один одного, і маленьку дитину серед цього натовпу було майже неможливо помітити. Марк метався між поверхами, його голос зривався.

Ліза не стала кричати. Вона завмерла і почала аналізувати. Мала дитина не пішла б у натовп. Вона б пішла туди, де тихо або де щось цікаве. Дівчина згадала рудого кота.

Вона кинулася до тих самих дверей запасної драбини, що вели у старе крило університету, яке зараз було на ремонті. Там пахло фарбою і було прохолодно.

— Софійко? — тихо покликала Ліза, заходячи в напівтемний коридор. — Маленька, ти тут?

У відповідь почулося лише тихе шелестіння. Ліза пройшла далі, повз складені парти та загорнуті в плівку шафи. У самому кутку, під великим столом, вона помітила знайомий бант.

Софійка сиділа на підлозі й намагалася поділитися з рудим котом своїм печивом. Кіт незацікавлено нюхав галету, а дівчинка щось серйозно йому пояснювала.

— Знайшла... — Ліза з полегшенням видихнула і присіла поруч. — Ну ти й мандрівниця. Тато там з розуму сходить.

Почувши кроки та голос, до коридору забіг Марк. Він дихав так важко, ніби пробіг марафон. Побачивши доньку, він буквально впав на коліна біля столу.

— Софія... Боже... — він притиснув дитину до себе так сильно, що та навіть обурено писнула. Його руки помітно тремтіли, а чоло було вкрите холодним потом.

Він підвів очі на Лізу. В тому погляді більше не було професорської зверхності. Тільки безмежна вдячність і... щось схоже на капітуляцію.

— Я не помітив, як вона... — він закрив очі на мить, притискаючи лоб до плеча доньки. — Дякую вам, Лізо. Вже вдруге ви...

Софійка, відчувши, що тато засмучений, простягнула ручку до Лізи й знову, з цією своєю обеззбройною щирістю, посміхнулася:

— Мама туть.

Цього разу Марк не став її виправляти. Він просто дивився на Лізу, і в тиші порожнього коридору стало зрозуміло: цей розклад уже ніколи не буде колишнім.

— Громова... — почав він, підводячись і все ще тримаючи дитину. — У мене пропозиція щодо роботи... Мені не просто потрібна няня. Мені потрібен хтось, кого вона ТАК сприймає. Будь ласка.

Ліза подивилася на Софійку, потім на розгубленого чоловіка перед собою. Вона розуміла, що це ризиковано, що в університеті підуть чутки. Але коли маленька ручка знову вчепилася в її пальці, вибору просто не залишилося.