Розділ 2

Марк Олександрович на мить застиг, дивлячись на зачинені двері лаборантської, за якими зникла Ліза з його донькою. В аудиторії панувала така тиша, якої не було навіть на іспитах. Студенти боялися поворухнутися, спостерігаючи, як професор, чиє обличчя зазвичай нагадувало кам’яну маску, судомно стискає краї трибуни.

— Лекцію закінчено. Всі вільні, — коротко кинув він, навіть не дивлячись на потік молодих людей, що кинулися до виходу.

Ліза в цей час сиділа в затишному напівмороці лаборантської. Софійка, якій було всього два роки, виявилася неймовірно тактильною дитиною. Вона не просто заспокоїлася — вона ніби знайшла в Лізі щось, чого їй дуже бракувало. Мала притиснулася вушком до грудей дівчини, слухаючи стукіт її серця, і перебирала пальчиками кулон.

— Все добре, маленька, — тихо шепотіла Ліза, погойдуючи дитину. — Тато зараз прийде.

Коли двері нарешті прочинилися, Софійка підняла голову. На порозі стояв Марк. Він уже встиг зняти піджак, залишившись у сорочці з закоченими рукавами. Він виглядав не як грізний викладач, а як чоловік, чий світ щойно перекинувся догори дриґом.

Ліза почала обережно підводитися, тримаючи дитину на руках, щоб передати її батькові.

— Вона заспокоїлася, професоре. Думаю, їй просто було самотньо у вашій великій сумці, — Ліза спробувала пожартувати, щоб розрядити напругу.

Вона зробила крок назустріч Марку. Софійка теж потягнулася вперед, але не до батька. Вона обхопила Лізу за шию обома рученятами, притиснулася мокрою від сліз щокою до її обличчя і раптом, чітко й голосно на всю кімнату, видихнула:

— Ма-ма! Мама!

Слова пролунали як грім серед ясного неба. Ліза відчула, як її обдало жаром. Вона завмерла, боячись навіть дихнути.

— Софійко, ні... я не... — пролепетала дівчина, відчуваючи, як серце калатає об ребра.

Вона підняла очі на Марка і побачила, як він зблід. Його погляд став гострим, болючим, ніби ці слова маленької дівчинки вдарили його в саме серце. Він зробив крок назад, мимоволі торкаючись рукою обручки на пальці, яку, як знала вся академія, він не знімав уже два роки — від того дня, як його дружини не стало.

— Мама! — ще раз, уже вимогливо, повторила Софійка, тицяючи пальчиком у плече Лізи й дивлячись на батька так, ніби вона щойно відкрила йому найбільшу істину у світі.

— Громова, — голос Марка був хриплим, майже невпізнаваним. — Будь ласка... поставте її на підлогу.

Ліза слухняно опустила дівчинку. Софійка одразу вчепилася в її джинси, не бажаючи відпускати.

— Вибачте, — ледь чутно промовила Ліза. — Я не знаю, чому вона... я нічого не робила.

— Я знаю, — Марк нарешті зміг опанувати себе, хоча його руки все ще злегка тремтіли. — Вона майже не пам'ятає... Вона просто відчула тепло. Це була помилка. Ви можете йти.

Ліза кивнула, швидко підхопила свій рюкзак і майже вибігла з лаборантської. Але вже біля самого виходу з корпусу вона зупинилася. Відчуття маленьких долоньок на своїй шиї та цей дитячий голос, що назвав її мамою, не давали їй дихати.

Вона ще не знала, що Марк Камінський зараз стоїть у порожній аудиторії, тримає доньку на руках і вперше за два роки не знає, як пояснити дитині, чому мама не може прийти. І він точно знав: йому доведеться знову побачити Лізу Громову. Не через іспити. А тому, що Софійка вперше за довгий час посміхнулася.