Розділ 1

Того вівторка небо над містом нагадувало запрану сіру кофту, а настрій Лізи був ще гіршим. Вона запізнювалася. Вже втретє за місяць, і саме на лекцію до «Лютого Марка» — професора Камінського. Про нього в університеті ходили легенди: казали, що він замість крові має антифриз, а замість серця — калькулятор.

Ліза тихо штовхнула важкі дубові двері аудиторії, сподіваючись прослизнути непоміченою, але підступна петля видала зрадливий скрип.

— Сім хвилин, зміна траєкторії, — почувся холодний, рівний голос від трибуни. Марк Камінський навіть не підвів голови від журналу. — Сідайте, Громова. Сподіваюсь, причина вашого запізнення варта того, щоб я згадав про неї на іспиті.

Ліза спалахнула, відчуваючи на собі погляди сотні однокурсників, і швидко зайняла вільне місце на задній парті. Лекція тривала. Професор креслив на дошці складні схеми, його ідеально випрасувана сорочка здавалася частиною броні.

Раптом з-під кафедри, де стояла велика шкіряна сумка професора, почувся звук. Це не був мобільний. Це був тоненький, ледь чутний хлип.

Марк на мить завмер. Його рука з крейдою здригнулася.

— Тетяно Сергіївно, я ж просив... — почав він, обертаючись до дверей лаборантської, але не встиг договорити.

З-за масивної трибуни, перевальцем і невпевнено, виповз маленький «десант». Дівчинка років двох у кумедних рожевих колготках і з величезним бантом, що з’їхав набік, тримала в руках обслинену гумову качку.

— Та-то! — чітко вигукнуло маля, простягаючи рученята до заціпенілого професора.

Аудиторія ахнула. Хтось приглушено пирснув у кулак, хтось почав знімати на телефон. Камінський, який хвилину тому здавався скелею, раптом став схожим на людину, в якої з-під ніг вибили ґрунт. Його обличчя вкрилося червоними плямами.

— Софійко, сонечко, не зараз... — прошепотів він, намагаючись підхопити доньку на руки, але дитина, відчувши напругу батька, раптом скривилася.

Перший «уа-а-а!» пролунав як сирена швидкої допомоги. Софійка заходилася плачем, від якого в кожного в залі стислося серце. Марк виглядав абсолютно безпорадним. Він хитав її, пробував відволікти годинником, але нічого не допомагало.

Ліза не знала, що на неї найшло. Можливо, спрацював інстинкт, бо вона з дитинства звикла піклуватися про тих, хто цього потребує. Вона піднялася з місця і, ігноруючи власне тремтіння в колінах, спустилася вниз до трибуни.

— Професоре, дозвольте? — тихо запитала вона.

Камінський подивився на неї так, ніби вона була єдиним рятувальним жилетом посеред океану.

— Вона... вона просто злякалася такої кількості людей, — пояснила Ліза, обережно беручи малу на руки.

Софійка затихла майже миттєво. Вона вчепилася маленькими пальчиками в розпущене волосся Лізи й зацікавлено потягнулася до кулона на її шиї. Сльози ще блищали на її пухких щічках, але плач припинився.

— Ви... — Марк відкашлявся, намагаючись повернути собі офіційний тон, хоча його краватка була безжально пожмакана дитячими руками. — Ви знаєте, що з цим робити?

— У мене багато досвіду, — посміхнулася Ліза, відчуваючи, як маленьке тепле тільце затишно притулилося до неї. — Продовжуйте лекцію, Марку Олександровичу. Я посиджу з нею в лаборантській, поки Тетяна Сергіївна не повернеться.

В цей момент Ліза ще не знала, що ця дворічна дівчинка щойно повністю змінила її розклад на життя.