Розділ 2 або якого дідька ти сюди приперся?

А раптом ти маніяк? — розглядаючи щось у тіні палацу і наче не звертаючи уваги на свого співрозмовника, сказала Ольга.
— Ні... — відповів він, зважуючи кожне слово, й ледь-ледь нахилив голову, наче придивляючись. — Я з Ордену Хранителів.
— Всі вони так кажуть, — загадковим тоном тихо промовила Оля, подумавши:
—"Щось мені підказує, що ти прийшов сюди не просто поговорити з Марою. А нас обох вбивати. Та й звернувся ти до мене на мій псевдонім для демонів… Точно вбивати нас йдеш"
— Хто всі? Маніяки чи представники Ордену Хранителів? — сказав у відповідь незнайомець, у його голосі читалася іронія. — Хоча… в принципі, дійсно різниці ніякої.
— Угу, — сказала Ольга, наче його слова її ні на секунду не цікавили. — Шановний добродію, а як вас то величати? А то якось негарно виходить… Вам же моє ім’я вже відоме.
—"Ну хоча б буду знати, як звати мого потенційного вбивцю. Якщо він, звісно, назве своє справжнє ім’я", — аргументувала своє питання подумки дівчина.
— Лойд, — сухо відповів він.
— Що ж… тоді пішли, шановний добродію Лойде, за Мар’яною... — на ці слова Оля витратила всю свою ввічливість, яку мала від народження.
— Пішли... — небагатослівно відповів "шановний добродій" та намалював у повітрі кілька магічних символів. Портал миттєво з’явився перед ними.
—"Ну і нащо тоді тобі я? Якщо ти так легко провів портал до того місця. От єдине логічне пояснення, яке я маю — це те, що ти нас обох хочеш зібрати в одному місці й прибити одночасно. Я, звісно, не параноїк, але ну от ти надто якийсь підозрілий... Ну і також від Хранителів нічого доброго не варто чекати, коли ти пов’язаний із демонами", — подумки прореагувала вона. — "Але... все одно тікати не вийде. Тому краще я вже пройду з тобою".
Щойно вона зробила крок за ним, то світ уже вкотре за цей день змінився. Вони знову опинилися на тій самій галявині, де Ольга з Мар’яною до того намагалися відкрити портал до царства вовків.
Мара сиділа на поваленому дереві й читала якусь книжку, наче зовсім не турбуючись ні про що: ані про портали, ані про потенційних вбивць, які щойно заявили про приналежність до Ордену. На обкладинці цієї книжки" Хельга" змогла роздивитися якусь білявку, що цілується з якимось паном у короні на фоні готичного замку.
— Тут до тебе поговорити прийшли, — сказала Оля, ледве стримуючись, щоб не сказати кілька цитат з творів Леся Подерев'янського і не почати сміятися з того, що Мар’яна навіть у лісі знайшла якийсь роман.
— Я трошечки зайнята, — навіть не дивлячись на них, промовила Мара. — Тут уже десять сторінок цей герцог їй корсет пробує зняти. Мені цікаво, на скільки сторінок затягнеться весь процес.
— Співчуваю тобі, вельмишановний добродію... Це надовго, — з іронією відповіла напівшепотом на все це Ольга, подумавши:
—"Як казала одна моя знайома :«Невдача спіткала радянського спортсмена...» Мар’яна дуже-дуже не любить, коли їй заважають читати всякі… загалом, непристойності".
— В мене наказ від Ордену. І ні, Мар’яно, на жаль, це не почекає, — миттєво й різко промовив Лойд.
— Ех… Треба ж тобі такий момент спаскудити, — відклала книжку Мара. — Раз уже не чекає —то чорт з тобою. Говори, що треба.
— Вибачай, але це особисті справи Ордену Хранителів, — сказавши це, він зробив легкий жест рукою. І перед очима дівчини простягався напівпрозорий бар’єр, що, вочевидь, не пропускав звук. Хлопець кинув погляд на Ольгу, наче перевіряючи, чи досі вона тут.
—"Особисті справи Ордену Хранителів", — подумки передражнила його Оля. — "Ну і які в вас можуть бути особисті справи? Як мене вбивати радишся? Так легко ж дуже. Я просто людина. От береш і вбиваєш, що там робити то?"
Перші хвилин десять дівчина вперто намагалася прочитати по губах, про що вони говорять. Але нічого не зрозумівши, вона згадала про те, що десь лишила тут свій телефон і вирушила на його пошуки, щоб відволіктися від похмурих думок.
— "Ну і де ж ти валяєшся? "— подумала собі Оля, ходячи туди-сюди й знервовано шукаючи свій мобільник.

Зрештою Ольга знайшла під деревом свій телефон і радо би втупилася в нього, щоб відволіктися від тривожних думок, але, побачивши на екрані сумнозвісні слова «На вашому пристрої лишилося п’ять відсотків», моментально передумала витрачати дорогоцінний заряд.
— "Так… Я за сьогодні була на межі між життям і смертю двічі. Ну і я, якогось хряка впевнена, що і зараз цей Лойд теж мене може вбити… Тут… І зараз... У вогні я би вмерла хоча б як героїня, а тут що? Вмру — і ніхто й не згадає, що жила така собі Ольга. Хоча ні… згадають ось ті вовки, які вхід у Царство охороняли. Пишна вечеря буде, "— занурилася знову в тривожні думки дівчина, відтираючи  чохол для телефону від бруду. — А… Мар’яна… Вона захистить мене?.. Чи стане на його бік, бо вони колеги? Бо ніц не ясно…
— Я вважаю, що це несправедливо, — почувся голос Мар’яни.
Ольга навіть не помітила, коли бар’єр зник, але, почувши голос подруги, дівчина різко встала з уже насидженого місця. В її руках знову опинилося віяло.
—" Але навіть якщо мені й судилося вмерти сьогодні… То хоча б зберігши свою честь і гідність… Що з того, що я — людина? Якщо врешті-решт регалія вовків прийняла мене, то це означає, що я вже не така пропаща. І зможу боротися. І буду… Я вважаю, що заслуговую на життя, а от що думає їхній Орден — це вже неважливо", — подумала Оля і сказала:
— Я викликаю тебе на дуель, Лойде.
— Що?.. Навіщо? — здивувався він.
— На дуель. Звичайну. Якщо я програю — ти виконуєш свій наказ, вбиваєш мене чи що ти там мав робити...... А якщо я виграю, то ти присягаєш ніколи не шкодити ні мені, ні Мар’яні, ну і стаєш нашим союзником., — пояснила Ольга.
— Окей… — трохи згодом погодився Лойд. — Але б’ємося, поки хтось з нас не здасться.
— Придурки, — лише й встигла прошепотіти Мара, шукаючи сторінку, на якій зупинилася під час читання.
Віяло в руках Олі змінило свою форму, перетворившись зі звичайного аксесуару на зброю. Дівчина встала в щось, що віддалено нагадувало бойову стійку.
—" Як умру — то поховайте мене на могилі, — почала вже цитувати "Заповіт" Ольга, але, помітивши здивований погляд Лойда, вигукнула: — Ти що, Шевченка в школі не вчив? А… Я зрозуміла… ти, походу, москаль?
— Ні… У світі, звідки я родом, такої країни не існує, — відповів він.
— Я тобі не вірю. Паспорт або акаунт у  "Дії" покажи, — сказала дівчина.
— Ви там б’єтеся чи ляси точите? — спитала Мар’яна, висунувши носа з книжки і спостерігаючи за цими обома. — А ти чого без меча стоїш?
— Я думаю, що мені вистачить просто магії, — сказав у відповідь Лойд.
—" Ич який… магії йому вистачить… Як казала моя бабця: «Ходить надутий, наче павич по городу»", — подумала Оля, неочікувано для себе промовчавши та спостерігаючи за своїм противником.
А хлопець зробив недбалий жест рукою — і в ту ж мить десятки магічних стріл, переливаючись синім полум’ям, вилетіли в сторону Ольги.
— "Йоханий бабай. Щось я себе переоцінила", — подумала Оля, намагаючись ухилитися...
Дівчина відскочила убік, але нога зрадницьки перечепилася через коріння, і вона впала на траву, розбивши в кров коліна.
Більшість стріл влучили прямо в дерево позаду. Але дві летіли прямісінько в серце Олі.
Вона рефлекторно виставила між стрілами і собою віяло. Хрясь. Метал і магія на кілька секунд зустрілися.
Удар відгукнувся пекучим болем у руці. Стріли розлетілися на попіл від контакту з віялом.
—" А мені тітка Катя казала: «Викинь той непотріб». Та воно потрібніше за ту тітку разів у сто... Хоча б за спадок зі мною не судилося", — подумки відреагувала Ольга. — "Стоп, я могла вмерти... І досі можу. Що робити?"
Дівчина оглянула все, що було під деревом, у пошуках чогось, що можна було б пожбурити в цього мага.
— О, яблука, — помітила вона під деревом кілька вже гнилих, чорних плодів. — От і зброя знайшлася.
Вона різко встала, схопила одне з них і кинула в нього, крикнувши:
— Получай, фашист, гранату!
Десь почувся сміх Мар’яни, яка знову на кілька секунд відволіклася від читання.
Лойд клацнув пальцями — і час зупинився. Яблуко завмерло в повітрі, гниль стікала з нього краплями...