Розділ 1 або царство демонів вовків

—Аууууууууууууу!—пролунало десь голодне виття вовків.

— "Я так розумію, що сьогодні в них на обід людинятинка", —подумала Ольга, спостерігаючи, як вовки, втричі більші за неї, долали гігантські відстані за секунди.

— Вони набагато швидші… Я не встигну відкрити портал. А вогонь ми обидві прикликати не спроможні, — підтвердила думки дівчини Мар’яна.

Зовсім-зовсім неподалік почулося клацання зубів.

—" Так… Щось я там таке читала про те, що вовки побоюються гучних звуків. Мало би спрацювати", — не впадала у відчай Оля, шукаючи по кишенях куртки телефон.

Вони почали оточувати дівчат і вишкірятися.

Нарешті розблокувавши тремтячими руками телефон, вона увімкнула перше відео, що було в рекомендаціях ТікТоку.

—"Файнааааааа українка я…

Я танцююююю гопакааааааа! "—закричало на весь ліс щось.

Вовки потихеньку почали відходити назад.

Ользі здалося, що цього недостатньо, і вона почала чи то підспівувати сама, чи то верещати на весь ліс:

– "ГОПАКААААААААААА!"

Створіння подивилися на Олю якось дуже дивно, але, вочевидь, на всякий випадок вирішили втекти обідати чимось іншим, що не видає такі жахаючі звуки,а то ще раптом ця дівчина їх заразить сказом.Або ще й чимось гіршим.

— Хах, а добре, що ти до цього здогадалася, – посміхнулася Мара. — Бо я вже до тебе звикла, і тебе втрачати, якщо чесно, не дуже хочу.

—Це тому, що зі мною можна обговорювати всякі примітивні романи? — жартома запитала Ольга.

— Це одна з причин, —відповіла Мар’яна, вже повернувшись до створення порталу.

—" Вона ненавидить, коли її відволікають від чого завгодно. Тому не буду діяти їй на нерви", —подумала Оля, вмостившись на якомусь поваленому дереві й звідти спостерігаючи, як її напарниця виводить якісь незнайомі символи.

Проте хвилин через п’ять дівчині набридло споглядати за спробами Мари відкрити перехід, тому вона почала безцільно клацати в якійсь грі, щоб скоротати час.

—Олю, йди сюди. Прохід ось-ось відкриється, — покликала її Мар’яна.

—" Ех… А я фінального боса в грі не добила… "—зітхнула Ольга, але миттю опинилася поруч із подругою, не помітивши, що лишила свій телефон.

Портал у вигляді старих, викованих із металу дверей опинився прямо перед ними. Дівчата доторкнулися до дверей одночасно, але щось пішло не так. Мар’яну відкинуло назад, щойно вона підійшла ближче до дверей, які сама ж прикликала.

—Угу… А може, в них якийсь захисний бар’єр від духів? — сказала Ольга. — Слухай, а якщо ти вселишся мені, наприклад, у браслет, то цікаво, тебе пропустить чи ні?

— Можемо спробувати, але мені здається, що портал все одно це помітить, —відповіла Мара і вселилася в браслет.

Дівчина відкрила двері й уже зробила декілька кроків в інший вимір, але браслет, у якому була Мара, дзенькнувши, упав на землю.

— А я казала, що не пропустить, — вигукнула Мар’яна, вилізши з браслета й почимчикувавши до поваленого дерева, де зовсім недавно так класно гралося Ользі.

—Тоді я мушу йти сама, — трохи засмутилася Ольга й перейшла на територію іншого світу.

Щойно вона опинилася в "царстві демонів", двері розчинилися, наче їх і не існувало.

Оля з інтересом оглядала вимір, що був перед нею, адже кожне "царство" відрізнялося чимось від інших: чи устроєм, чи краєвидами, чи населенням.

А тут чомусь була пустка. Повністю порожня, пуста, наче випалена земля, на якій не виднілося ані травинки… Лише пелюстки єдиної на цій землі яблуні, вкритої чорними лишайниками, падали на потріскану землю. Її квіти були неначе чимось припорошені сірим попелом.

—" Мені це вже не подобається, —подумала Ольга, але вперто йшла вперед.

Пройшовши кілька десятків метрів, вона спинилася зав’язати шнурки на взутті й лише тоді побачила…

— Це що, не пісок?.. —нарешті помітила дівчина, що насправді вкривало землю. —Це попіл??

Йти далі розхотілося. Тіло сковав страх. Її серце билося, наче навіжене.

—Але я мушу йти вперед. Як-не-як, я пообіцяла, — намагалася перебороти свій страх відчуттям обов’язку Оля.

Подолавши ще п’ятдесят метрів, вона відчула різкий запах диму й, почувши чийсь плач, подумала:

—"Серйозно? Я на думку цього закулісного злодія взагалі книжок не читала? Це дуже відомий троп, взагалі-то… Де лиходій у грі проти головного героя використовує когось, на кого не подумають, наприклад , дитя… А судячи з плачу  десь там дитина… Але все одно  лишати дитину саму, навіть якщо вона пішак у чиїхось руках  теж не по мені…»

— Ах… була не була, — сказала Ольга, побігши на звук.

Врешті-решт дібравшись на місце, дівчина почала озиратися навкруги, намагаючись знайти дитину, що так гірко плакала.

—"Тут вам і бездушного на сльозу продавить", — подумки прокоментувала Оля, побачивши заплакану дівчинку-демона років п’яти-шести на вигляд, усю в попелі, поруч зі спаленими до тла будівлями.

Ольга тяжко видихнула й сказала:

— Ей… привіт… Як я тобі можу допомогти?

"Господи Боже мій, як я звучала по-дурному... Але, перепрошую, я не знаю, що сказати… До такого мене життя не готувало…"— подумки вже критикувала себе вона.

Дитина припинила плакати й поглянула на Олю:

— Ти, здається, не з тих демонів, що приперлися сюди сьогодні?

— Ні, — відповіла дівчина.

— Ем… тоді, — взяла Олю за руку дівчинка, — коротше, ось сюди припхалися злі демони під командуванням якоїсь дівчинки — і от вони всіх забрали. Мене тато в останню секунду встиг врятувати.

—'Я би щось сказала, але… ну… нереалістично зовсім. Якби я могла материтися матом, я би тут вже такі словесні конструкції вибудовувала щодо того, хто ось таке упущення зробив…" — виразила свій скептицизм подумки Ольга, а згодом запитала:

— Дай вгадаю: приперлися вони за регалією?

— Угу, — відповіла дівчинка.

— А дівчина, що ними командувала така висока, з фіолетовими очима і синім волоссям? — продовжила розпитувати Оля, щиро сподіваючись, що та, хто опинилася в неї на шляху, не Селіна...