Повертаючись додому, я намагалася зберегти спокій. Кожен крок по сходах здавався мені важчим за попередній. Я відчувала, як серце б’ється швидко, і думала лише про те, щоб уникнути чергового конфлікту.
Двері відчинились самі, і на порозі стояв він — мій вітчим. Його очі змерзлі, а погляд був холодним і гострим, наче лезо ножа.
— Ти думаєш, ця сукня тобі личить? — прошипів він, дивлячись на мене з презирством.
Я стояла мовчки, відчуваючи, як під шкірою розливається страх і злість одночасно.
— Вона просто сукня, — відповіла я тихо, намагаючись не показати, що мене лякає.
— Ти забула, хто тут головний, — сказав він, і його голос став глухим.
Раптом я побачила, як його рука піднялася, і вдарила по моєму плечу.
— Не думай, що тобі все дозволено, — промовив він, і я відчула гострий біль.
Сльози навертались на очі, але я не дала їм впасти. Натомість я подивилася йому прямо в очі і сказала:
— Ти не контролюєш мене.
Він розсміявся, але в цьому сміху я почула злобу і страх.
— Ти втомила мене, — кинув він, але я вже знала: цього разу я не здамся.
Він зробив крок уперед, і я відчула його присутність надто близько.